Розділ 42.1 Будні Анджеліки і Аделі, якщо вони живуть разом.

День третій

Новий ранок, новий день. Я жайворонок і найчастіше встаю рано, рідко буває, що пізно (для неї це 9 година) А в Аделі, залежить від того, коли розбудеш, тоді й встане, хоча, вона дивна, буває прокинеться в 6, а буває в 10, але я вже вивчила її графік, тому, сьогодні буджу в 7.

Спочатку, я пішла на кухню приготувати сніданок. Я поставила електричний чайник і почала робити оладки, до них знайшла варення ще приготувала Лан Ладту. Це просто добре прожарені, дрібно порізані овочі і теліанд, це каша, яка схожа на нашу пшеничну, але має дивний специфічний смак.

Поставивши все на стіл пішла будити Аду

 - Аделі, скільки тобі цукру сипати, бо я забула?

Найчастіше я будила її фразами з такої серії, це було для того, щоб перевірити чи вона спить.

-  Кружку.

-  ЩО!? – а як взагалі можливо насипати стільки, це ж потім чай не можна буде пити і спочатку треба  насипати заварку, а потім засипати цукром і залити водою. Але все одно від такого мозок зламався. На мій здивований погляд, подруга відповіла:

- Кружку принеси, сама насиплю, а то ти, то замало, то забагато, інколи я думаю, що ти спеціально так робиш.

- Нахабність друге ім’я. Вставай і сама все роби. Може тобі ще сніданок принести?

Жах! І як таких людей земля носить! – сердито бурмотіла я.

- Було б добре, в мене просто взагалі немає настрою вставати, 

Я кинула в неї подушку, вона зловила, встала, перекинула мені і взяла ще одну. У нас почалася битва епохи. Довго ніхто не міг отримати перемогу.

- Почекай! Ми ж не придумали, що буде переможниці.

- А справді! Давай лате і подвійну порцію оладок.

- А ти стільки з’їси? 

- Ага, і навіть більше. Ти ж робиш їх якось так, що я навіть не встигаю зрозуміти, що миска вже порожня. Інколи я думаю, що це магія. 

 - Ага, так і є, - весело засміялася я.

 - Тепер можна продовжувати.

Взагалі, це був ідеальний спосіб розбудити Делі, яким я завжди користувалася. Все завершилося нічиєю і ми пішли на кухню.

- Подруго, тут є тільки проста кава, тому лате відміняється.

- Шкода, але вже що зробиш, зате є чай з лимоном.

- Аделі! – викрикнула я, починаючи сміятися.

Подруга виплюнула чай і скривилася.

- У мене тільки одне питання - люди, які п’ють чай без цукру, як ви це робите? Ні, я серйозно, він же ж  такий гіркий, що я і ковтка не можу зробити.

- Мабуть, це магічний дар, - сказала я і засміялася ще більше, з моїх очей аж сльози почали текти.

Сама я додаю цукор, але мало, а от Делі, може пити, лише з двома ложками. Так і живемо.

- Так зроби новий, - нарешті відсміялася.

- А на тебе я взагалі ображена, - сказала Аделі набираючи воду в чайник і вмикаючи його.

- Просто ти бачила б себе з боку.

- Он як, - подруга посміхнулася і повільно підійшла до мене.

Так, мені вже потрібно втікати в іншу реальність, чи ще рано?

- Тоді я теж хочу з тебе посміятися.

Мені на голову вилилася вода, але в неї в руці нічого не було…точно, стихії, як я могла забути про це.

Що ж, стою п’ю чай, а з мене стікає на підлогу вода.

- Як тобі душ?

Подруга сміючись побігла в кімнату і зачинилася на ключ.

- Ей, а підлогу що, мені витирати? І подумаєш двері закрила. Якщо не можна зайти через двері, існує вікно. О точно, хай ця фраза стане моїм девізом в житті. 

Елевонда. Анджелі, а хіба це вже не так?

Анджеліка. Чудовий девіз всім рекомендую. Але потім я все ж стала спокійнішою. 

Я вийшла на вулицю і пішла до вікна. Що ж, і хай помста моя буде страшною. Підстрибнула, зачепилася за підвіконня і вилізла на нього, колись, я вчилася відкривати вікно, і цей навик зараз дуже мені допоміг. 

- В будь-якому випадку, головне ефектно з'явитися, так Анджелі? - Аделі просто повернулася і дивилася на мене.

Анджеліка. Цікаво тут є хто зрозумів звідки Ела списала цю фразу. 

Елевонда. Мені зараз дивно, коли мене хтось з вас скорочує від Елевонди. 

Я зістрибнула вниз і облила її водою. 

- Звичайно, - відповіла на її першу репліку. 

- Подруго, ну можна було щось менш банальне?

- На оригінальність не було часу. Кинула в неї сніжкою. 

- Як так, то...

Що ми тільки не кидали одна в одну. 

- А, що тепер робити!

Через деякий час я розгублено переглянулася з подругою. 

- Ну може тут якісь домовики є, чи ще хтось. Ой і там чайник закипів, подруга швидко вибігла на кухню. 

А я дивилася на той безлад, який ми власноручно влаштували. О, а ще почула крик Аделі. 

- Та щоб! 

Скоріш за все, вона послизнулася на тій воді, що вилила на мене. 

Я пішла на кухню рятувати Делі. 

- От бачиш. Ти не вдарилася? 

- Живіша всіх живих, - постаралася посміхнутися вона. 

- А якщо чесно? 

- А, та просто впала, там справді нічого, просто відчуття неприємне. 

- Добре, - я недовірливо глянула на неї. 

Вдруге зробили чай, той ми ж так і не пили. 

- А що робити з оладками, якщо вони холодні? 

- Нагріти, - відповіла Аделі. 

- І як ти це уявляєш, подруго, дякуючи тобі мій мозок вже взагалі не здатний на якісь думки. 

- Ну як, з допомогою вогню стихій, він дає тепло. 

- Звучить дивно, але може щось з цього та й вийде. 

І вийшло, тепер ми їли теплі оладки, хоча при тому ми ледь не розбили миску.

- О, а що це за каша з пережареними овочами? - в своїй звичній манері спитала Делі. 

- Вони називають це Лан-Ладта, і вони прожарені, а каша - Теліанд. 

- Ну добре, спробую чи це хоч їстівне.

- Я їла, як бачиш жива залишилася. 

- Так ти живуча людина. 

- Ти теж. І давай вже закінчимо цю дивну розмову. 

- Добре. Хочу сказати, що їсти це можна. Аделі помила посуд і ми пішли прибирати в кімнаті, але там вже була ...