Анджамона
Спогади закінчиилися, але я все ще відходжу від них. Це важко, згадувати те, що назавжди хотіла б забути. Тефлія обійняла мене і тихо запитує.
- Сестро, ти як?
- А ти як думаєш?
- Після такого не може бути добре.
- Ти сама відповіла на своє питання. І Тефлі, я хотіла запитати, якщо ти знала, чому не посадила ще й мене, а тільки Лефа?
Вона всміхається.
- Моно, ти моя єдина сестра і завжди нею будеш, для мене таке зробити, ще гірше ніж те, що через вас, наші батьки не з нами. І Леф сам здався, я тут взагалі ні до чого, сестро.
- Вибач, що так подумала.
- Вибач, що не була з тобою.
У ці вибачення вони вклали більше сенсу ніж говорили, вони нарешті помирилися і тепер все повинно бути краще ніж було. Повинно, але вона відчувала, що не буде.
- Знаєш, давай зараз підем до наших грифонів і коней? - вирішила перевести тему Тефлія.
- Давай, - погодилася.
Вставши із землі, ми обтрусилися і пішли до конюшні.
- Ліссо без тебе навіть їсти і пити не дуже хотів, все чекав, що ти прийдеш, - сказала мені сестра дорогою.
Відчула себе винною.
- Це жахливо.
Ми зайшли всередину і я побігла до стійла мого коня. Поки країна була зачарована вхід на території Тефлії був мені не доступний.
- Ліссо, - радісно крикнула я, підійшла і погладила його.
Він подивився на мене з докором.
- Вибач мене, вибач. Тепер я тебе не залишу.
- Їдемо до грифонів.
- Але хіба Ліссо зможе?
Сестрі не потрібно було відповідати, погляд Лі показував, що він зможе.
- Якщо так, то поїхали.
Вона обожнювала їзду верхи, коли забуваєш про все, а ще, відчуття повної свободи і польоту.
Мона могла проводити так багато часу, але зараз вийшовши з роздумів, зрозуміла, що вони скачуть не в напрямку грифонів.
- Тефлі, ми куди?
- А ти не здогадуєшся?
- Майже, але я краще до грифонів.
Направила Ліссо в іншу сторону, подалі від замку Монріде.
- Сестро, ти злякалася, - каже Тефлія наздоганяючи мене.
- Ні, але після спогадів мені краще побачитися з Магнілором пізніше.
- Якщо так, то добре.
Ми направилися до грифонів
- Фрессел!
- Принцесо!
- Як ти тут без мене?
- Я б мав ображатися, зате що ви мене не навідували, я вас не прокатаю.
- Подумаєш. Можеш просто мене заспокоїти перед однією не дуже приємною зустріччю.
- З вашим Магнілором?
- Фрессел, не мій він і мені не треба, це все династичний шлюб.
- Моя мама розповідала, що з цих слів все покотилося в прірву, не повторюйте її помилку, не говоріть цього йому.
- Дякую за пораду! Я мабуть, вже піду.
- Добрий день,
- Привіт Онікс! - привіталася з грифонами, які підійшли, останній, це грифон Тефлії.
Сестра поговорила з ним і ми пішли.
- Тефлі, може не треба? - благально подивилася я.
- Моно, це обов'язково, ви ж скоро повинні одружитися.
- ЩО!!!
Мої очі округлилися і я сперлася на сестру, щоб не впасти.
- Вбийте мене хтось і воскресіть, коли це закінчиться, - приречено сказала.
Життя жахливе і несправедливе, ну чому ми з ним стихійна пара, як так могло вийти, я мала бути з Лефом, а він, з іншою. Якраз через останню, я так противилася цьому шлюбу. За цей час ми підійшли до замку.
- Ти зможеш, Моно. Я ж з тобою.
- Завжди?
- Завжди, - вона посміхається заспокоюючи.
- Добре, це тільки зустріч, - але ви ж не подумали, що я просто змирилася?
Сподіваюся, тому що в мене завжди є план.
Елевонда. Чудовий план.
Анджамона. Прекрасний план був.
Елевонда. Поки ти не взнала один цікавий факт з життя свого друга.
Анджамона. Я точно цього не очікувала.
Елевонда. Так само як і я. Це було вперше, коли ті кого я називала своїми персонажами, вийшли з під контролю.
Анджамона. А як у тебе зараз з книгами.
Елевонда. Догралася. Тепер я не можу контролювати нікого з них.
Анджамона. Якщо не знаєш, ти завжди можеш спитати у когось з нас і ми тобі допоможемо.
Елевонда. Знаю. Та й не потрібно забувати про Фантазію, Натхнення, Уява і інших ,які повернулися зі своєї довгої відпустки і працюють як божевільні.
Анджамона. Цікаво буде послухати. О, я ще як щодо обіцяної нам книжки.
Елевонда. Я напишу, але тільки тоді, коли закінчу зі своїми книгами, які зараз. Вибачте, займайте чергу.
Лілея. Наша черга вже пройшла.
Елевонда. Чекайте наступну.
А от сам замок після скількох років і далі продовжував мені подобатися.
Мармурові сходи, грецькі колони. Вона, як і Магнілор, любила цю старовинну атмосферу. Дивно, чому нікого немає? Хоча це й на краще, ми ж до Магнілора йдемо. Зайшли в хол, тут майже без світла, але це придавало ще більшої загадковості цьому місцю.
- Може, підемо в тронну залу?
- Якраз хотіла тобі сказати.
Зайшли в неї.
- Добрий вечір, королево Венельс, король Ленфалло! - привіталися ми і присіли в реверансах.
- Добрий вечір, королево Тефліє, королево Анджамоно! - привіталися вони.
- Але я ж принцеса? - здивовано перепитала.
- Ставши королевою одного разу, залишаєшся нею назавжди.
- Он як, зрозуміло. І ще одне, для чого ви те зробили? - і я знала, що вона зрозуміє про що запитую.
- Ти про розрив заручин з твоїм Лефлерсом.
- Він не мій, але для чого?
- З Магнілором тобі буде краще.
- Ви це зараз серйозно?
Вона кивнула.
- Та я його терпіти не можу.
- Але чи ти справді впевнена в цьому, подумай над цим.
- Ага, тільки про це і буду думати.