Розділ 40. Анджамона. Спогади.

Від цього розділу ви точно будете здивовані( якщо навіть мою старшу сестру здивував)

Замок Анджамони.

Королева велично йшла до зали, всі ці рокивона була щаслива. Інші думали, що вона нічого не пам'ятає, та це було не так. Вона добре зіграла роль, так, що всі повірили. 

Їй подобалося бути королевою Стаху, їй подобалося, що її бояться, але тепер, це все може зникнути, воно вже зникало. Вона розуміла, що скоро замку не буде і вона залишиться без цього всього. Вона безсило опустилася на трон. Ні! Ні! Тільки не це!  

Вона не стрималася і заплакала з відчаю. Чому все завжди діставалося сестрі? Не пролиті за всі роки сльози котилися зараз, та їй було байдуже. Яка різниця, коли її влада зникала, навіть у Баюнетти залишився замок, а в неї ні, ці 5 років пройшли даремно. Змучена цим, вона просто втратила свідомість. 

Анджамона

Відкрила очі і зрозуміла, що знаходжуся на квітучому полі, а від замку не залишилося і сліду. Моє темне, як ніч плаття стало смарагдовим, згадала, що раніше дуже любила цю сукню. Діадема все ще була на голові, що було дивно. 

- Тефлія? Що ти тут робиш? - здивовано запитую дивлячись на сестру, яка йде до мене. 

- Тобі мабуть потрібна підтримка.

- Не знаю. Чому у всіх все залишилося, але не в мене?

- Я маю одну версію, але це не точно. Все буде добре.

Сестра обійняла мене. І я розумію, що не правильно ображатися на неї, Тефлі ж завжди підтримувала, вона, одна з не багатьох, хто по-справжньому розуміла і я згадую всі хороші спогади, які пов'язані саме з нею. 

У нас із сестрою різниця три роки. 

Мені 6, Тефлії 9. Червень.

Ці спогади викликають посмішку. Так добре було бути дитиною, тоді все простіше, а зараз. Мені страшно, від того що зараз. Добре, що хоч думками можу повернутися туди.

Це той самий луг, де я зараз. 

- Тефлі, ти обіцяла мене завести до наших грифонів, - я шарпнула сестру за рукав сукні.

Пішли.

- Сестричко, я там сама не була ще, - вона посміхається.

Хоч у нас невелика різниця, але вона всеодно старша і опікується мною. 

- Так підемо разом.

І я з веселим сміхом біжу до грифонів. Тефлія теж сміється і лугом проноситься наш щасливий сміх. 

Це так дивно бачити себе такою ... живою. Наче це не я. Шкода, що потім все почало руйнуватися. 

Але це буде потім, а зараз можна насолодитися щасливими спогадами. 

Продовження спогаду.

Ось ми прийшли до грифонів. Ми підбігли до огорожі і завмерли, здивовані і захоплені. 

- Добрий ранок, принцеси! 

 - Ти теж це чула, сестро? - тихо прошепотіла я. 

 - Та так,  - Тефлі була здивована. 

 - Ми говоримо з вами телепатично. 

 - Я Аверлоу, грифон короля.

 - А я Люмейя, грифон( білий)королеви. 

Нічого не сказали, бо були занадто здивовані до нас підійшли двоє молодих грифонів, і ми нахилили голови в знак поваги. Я обережно підішла до світлого грифона. 

 - Ви можете летіти, принцесо.

 - Краще на ти. Як твоє ім’я?

- Ви можете самі обрати, принцесо.

- Ні, так неправильно, у тебе має бути своє власне ім’я,  - сказала я. 

- Добре, хай буде Фрессел. 

Тим часом, Тефлія підійшла до другого грифона. Це була грифон - вона.

Грифони самі допомогли нам на них сісти і ми злетіли. Це просто неймовірно! Не передати, як це прекрасно летіти! Коли наче сама стала вітром, облетівши декілька кіл нашою територією, спустилися.

- Дякуємо вам за політ! Це найкраще, що сталося в нашому житті.

І це правда, навіть зараз, я думаю так само.

Мені 9, Тефлії 12.

- Сьогодні ви будете навчатися їздити верхи на конях, -  сказала мама. 

Я ледь стримую радість, як давно це чекала. Тефлія теж була щаслива, але теж це не показувала.

Мама посміхається.

- Я теж раділа з цього приводу тоді, а тепер настав час передати свої знання вам. 

Ми вдягнули спецодяг і пішли в конюшню. 

-  Вибирайте собі коня, від цього залежить ваше подальше навчання, між вами має бути особливий зв’язок.

- Цікаво, а як ми виберемо правильно?

- Покличте, хто відгукнеться - той ваш.  

 - Ліссо, - кличу. До мене повернув голову один кінь, він мені одразу сподобався і я підійшла, щоб погладити і погодувати. 

- Тефлія, тепер ти. 

 Але сестра ще щось думала і наче взагалі не чула. Тепер зрозуміло, хто так привернув її увагу. 

Нарешті посміхається і каже:

- Ларсо, тепер тебе звати Ларсо. До неї повернувся білий кінь. 

Нас почали вчити під наглядом нашої мами - дуже хорошої  вершниці. Уже через рік, ми чудово їздили і навіть без сідла. Потім навчилися перестрибувати перешкоди. З того часу я дуже люблю їздити на конях. Цікаво, як там Ліссо без мене. І мабуть, це був останній щасливий мій спогад.