Розділ 34 Коли взнаєш правду

Нарешті ми звільнилися з полону Дороги Життя! Все, вже все закінчено! Енстраґральт вільний. Вийшли і швидко пройшли на головну площу міста. Хоч вона і була гігантських розмірів, але людей було дуже багато. Таке відчуття, наче тут зібралися всі жителі країни. Але от питання, звідки встигнули взнати?

Хоча може самі зрозуміли, або поки ми йшли, передали повідомлення. Не буду зараз про це. 

Нам зробили так званий живий коридор, з двох боків стояли люди, які вітали мене і Аду. Дякували за звільнення країни. У їхніх очах ми були героїнями, хоча так і є. Але не розумію, чому це ніхто не зміг зробити до нас, якщо розгадати було легко?

І Анджа говорила, що все-таки були люди, які до нього доходили. Та там, з третьої спроби, можна було вгадати. 

Але ні, давайте не вгадаємо і почекаємо обраних.

А ще я тут подумала, що людям не так і погано було, от якби як за Венельс, а так взагалі нічого не розумію. В мене взагалі відчуття, ніби він просто там сидів і чекав, бо не знаю, що Майоран робив.

Хоча, може я чогось  не знаю, і було ще щось крім зникнення пам'яті в королев. Так, залишу цю тему на потім. Ми зайшли на щось схоже на сцену, всі дивилися на нас, а я шукала когось знайомого. 

- Ви маєте виступити першими. 

-  А ще пізніше не міг сказати, - прошипіли ми. Що ж, імпровізація наше все.

Нам дали мікрофони, але вони якісь магічні, хоч ніби нічим не відрізнялися від простих.

Вдих. Видих. Яскрава посмішка. І ми не показуючи жодних емоції, крім радісних, починаємо говорити.

- Доброго ранку всім! Ми дуже щасливі, зараз бути тут з вами і розуміти, що ваша країна тепер вільна. 

З перемогою всіх нас! А зараз хочемо передати слову Магнілору.

Ось так, що-небудь сказали, а далі, хай сам говорить, не треба було нас підставляти. Посміхнувся, от же ж. 

- Доброго ранку! Я Магнілор Ленфалло Ландваурд прошу вибачення у всього мого народу за те, що  зробив вам, але хочу, щоб ви знали, як все було насправді. 

З'явився великий екран, на якому можна було бачити, що ж відбулося п'ять років тому.

Замок готувався до сну і всі його мешканці вже збиралися спати. Коридор. Ледь освітлений довгий коридор. Ним хтось йде. Ну як хтось, сам принц Енстраґральту - Магнілор. 

Він любив ходити, ось так вночі. Тому що тоді, замок був найбільш загадковий і таємничий. І він завжди ходив довшою дорогою, щоб насолодитись цією атмосферою. 

Але сьогодні було якось неспокійно. Він відчував вібрацію від старовинних стін. Це означає, що на території замку чужорідна магія. І вона десь тут. Може сказати комусь зі слуг, батькам, чи подивитися самому. Він вибрав третє. Але якби знав, що станеться, не робив би так. Магні не хотів турбувати батьків, бо вони все ж таки король і королева, вони втомлюються через свої обов'язки. Тому вирішив розібратися з цим сам. Він все ж таки принц, а ще розуміється на артефактах, тому що його сім'я відомі артефактори, і він знаходився серед них з дитинства. Тому справиться сам. Стіни вібрували  так, що було дивно, що ще ніхто не прокинувся. А може це ілюзія? Або цей артефакт направлений на нього. О, так і було! Тільки Магнілор не знав про це. І пішов на звук. Що ж буде далі?

Звук вів його все далі і далі від головного коридору. Схоже на пастку. Чи не так? Магні розумів це, але всеодно йшов. Спустився сходами вниз. Комірка, де зберігалися небезпечні артефакти, сюди йому вхід був суворо заборонений. Ще колись давно, мама казала ''не йди туди, ні за яких обставин не йди, тому що, все може закінчитися фатально''. Він завжди слухався, та не йшов.

- Якщо тобі було заборонено заходити, то як ти туди потрапив? - спитала відволікаючись від такого цікавого.

- Дивись далі і побачиш, - важко видихнув Магні. Видно, що він абсолютно не хоче це згадувати, але потрібно.

Королеву Магнолію послухати потрібно. І він згадав, що артефакти можна визначити по вібрації. Настільки сильна вібрація, могла бути тільки в Верлондо - артефакт, який робив світлих темними. Тепер їм все стало ясно.

- Але ми все ще не розуміємо, як він опинився в тебе, Майоран? - спитали.

- Зараз вже взнаєте.

Але не знав він, що якщо думати про артефакт, то через трохи триматимеш Верлондо в руках. 

Чорний камінь від якого йшло зелене світло з лаймовим відтінком. Це було останнє, що побачив принц Магнілор, перед тим, як втратити свідомість. 

- І це вже кінець? - запитала я 

- Ні, ще ось що пам'ятаю.

Після того забігла перелякана королева Магнолія, яка схилилася над своїм сином ледве стримуючи сльози.

'' Не вберегла'', - тихо прошепотіла вона. 

- Повністю прокинувся вже в кабінеті - темним. Там я був довго і чекав вас, бо тільки коли обрані скажуть моє ім'я, воно діятиме. 

- Так от, чому ніхто не міг розгадати, хоч це і було легко.

- А чи були якісь спецефекти?- питання від Делі.

- Ага. Світло перенеслося на мене і я почав сам ним світитися, весь горів, а потім це все припинилося, а сам артефакт зник. 

- Цей замок колись же ж був Венельс? - задумано спитала.  

- Так і що? - не зрозумів натяку Магнілор.

- Це все тягнеться з минулого, воно зв'язане ще з часом її правління. Що ти знаєш про неї?

Думаю, майже нічого, тому що одиниці знають її справжню історію.

- І що ти цим хочеш сказати, Анджеліко? Він реально не розуміє, чи прикидається. Переглянулися з Адою однаковими поглядами і сказали:

- Те що це артефакт того чарівника, через якого Венельс була темна, пояснили ми.

Або під Аверміном сама його десь взяла. Це як варіант.

- Що таке Авермін? - було відчуття, наче знає про це, але не знає чи правильно.

- Десь чув про це? - він кивнув.

- Звідки?

- Колись давно від батьків.

Flashback