Розділ 32 В полоні ліан і плюща

Ми йшли в тому напрямку, який вказала нам Тома. Знову кам'яна алея, як завжди тут. Йшли ми довго, дійшли до галявини, яка за хвилину була повністю в плющі, а зверху спускалися гілки ліани. Мабуть, тут і є наше завдання.

- Мабуть, хоча нам ще щось скажуть.

І так справді було.

- Анджеліко Ланден і Аделардо Фрейлез, по-перше, вітаємо вас з успішним проходженням Дороги Смерті. По-друге, це справді ваше завдання, яке полягає в тому, щоб пройти цю галявину, не наступивши на плющ. Думаю, ви зрозумієте, що потрібно робити, а ще, буде другий раунд.

- Ясно, знущаються з нас як можуть. Так, що ми можемо зробити? - почала розмірковувати я. 

- Тут є ліани, за них можна зачепитися - Аделі одразу здогадалася, що і до чого.

- Тобі потрібні гачки і мотузка? - чомусь невпевнено спитала. 

- Звичайно, не руками ж, - сарказм.

- Тримай, - кинула їй в руки рюкзак, вона легко зловила і вийнявши те що потрібно, перекинула мені назад. 

Я вийняла те що й вона. Причепили гачок до мотузки і притягнули найближчі гілки ліани. Готово. Взялись за неї, відштовхнулись від землі і полетіли. Круте відчуття. Швидко взялися за нову і тепер нам потрібно було тільки встигати хапатися за гілки. Це було так весело, якась дивна енергія переповнювала, і ми просто засміялися.

Таке дивне відчуття абсолютного щастя! І це було добре, що після Дороги Смерті є щось те, що дозволить трохи призабути її. Та все коли-небудь закінчується - щастя тривало не довго.

Я побачила, що ліани закінчилися і скоро ми попадаємо. Так що я почала думати, що ж можна зробити. Точно, кулон!

- Аделі, морський колір, - вона без зайвих запитань торкнулася кулону і сказала:

- Королево Шендевільно, будь ласка, допоможіть. Додайте нам хоч декілька хвилин, щоб ми зрозуміли, що робити.

- І вам, добрий день. Все, ваш додатковий час пішов, ви розумні дівчатка, знайдете вихід. Всього у вас десять хвилин. Знаєте, так цікаво дивитися, як ви проходите, навіть не уявляєте, що ж, до зустрічі.

Я розгойдувалася і дивилися, за щоб зачепитися, бо ліана скоро мене не витримає. 

- Анджелі, я знаю що робити. Довірся мені, - в погляді в неї була рішучість і впевненість в своїх діях і я не могла не повірити.

- А коли я тобі не довіряла, - тепло посміхнулася я.

- Так, майже завжди, але якщо це буде позбавлено будь-якої логіки.

- Якщо це допоможе, я готова зробити навіть найбожевільніший вчинок. 

- Тоді добре, - вона теж посміхнулася і підпалила сплетіння ліан. Що ж, не думала, що з усіх варіантів вибере цей.

Нічого не залишалося, як зробити те саме, знала б що вона зробить, точно б не погодилася на це.

Хоча, може це й нормально, ми чіпляючись за те що падало і таким дивним способом піднялися на верх, і зачепилися за виступ стіни. 

- І що ми можемо зробити далі? - сьогодні я заміняла Делі, бо все говорила не характерним для мене скептичним тоном. 

- Ось дивись, - там була маленька щілина.

- І ... ти хоч туди пролізти, - о ще й сарказм, о це так дожилися, помінялася місцями з Аделі.

- Ні, - вона сказала це невдоволено.

Не тупи подруга, а подивись уважніше. Там лежав перстень зі смарагдом в формі плюща.

- Та це ж може бути пастка. Хоча, може це справді допоможе, - невпевнено додала я. 

- І хіба ти зможеш придумати щось краще? - запитала вона.

- Звичайно, секунда.

- Ага, тільки не знаходь більше коридорів з чудовиськом, - сарказм Ади вернувся назад.

- Не нагадуй.

А ми все ще висіли, і я розуміла, що діяти потрібно негайно, бо ми знову близькі до того, щоб впасти на плющ. Ах, хоч більш-менш м'яка посадка гарантована.

Знову думала, що робити і найкращий був улюблений спосіб подруги.

- Забирай той перстень, може пригодиться.

Вогонь з'явися і з моїх рук вийшла велика вогняна куля, а потім інші, на щастя вхід був пропалений, от тільки з щілин почали виповзати гілки плюща. 

Тепер ми знову не знаємо що робити, але далі сталося щось занадто дивне. Одна за одною зі стелі спускалися сходинки, і утворили сходи, по яких ми піднялися і видихнули з полегшенням. Далі були двері, але ми не наважувалися їх відкрити, чекаючи наступних вказівок. 

2 раунд

- Перший раунд закінчено, - почули голос ми. Але є ще другий раунд, який я навіть не знаю чи ви пройдете, - та дівчина засміялася якось зловіще.

- Що ж не так з тим завданням, - одночасно подумали.

- Готові?

- Так! - а що нам ще залишається. 

- Тоді почнем.

Ми зайшли в ту кімнату, всі щілини почали закриватися і ми опинилися в кам'яній коробці. Атмосфера була нагнітаюча і моторошна. Мені стало не по собі. Зараз повинно було статися щось страшне, ми просто стояли і не знали, що нас чекає.

По стіні, як змії, почали спускатися гілки плюща, повільно підповзали до нас і ось, вони майже торкалися нашого взуття, та на мить зупинилися.

- Ти думаєш про те саме, що і я - чомусь голос тремтів. 

- Звичайно, якщо ми думаємо про одне і теж.

Делі ще старалася зберігати спокій.

- Знаєш, в нас була Дорога Смерті, а тепер Кімната.

- Ага, знущаються як можуть. Цікаво, їх би посадили за наше вбивство?

- Списали б на щось, типу нещасного випадку.

І ось зараз плющ почав повільно обплітати наші ноги, а всі наші спроби забрати його, закінчувалися невдачею. Він нападав на нас з новою силою і зараз майже повністю обплетені ним, як зеленим коконом. Страх сковував і не давав щось зробити, паніка наповнювала і ситуація здавалася гіршою ніж вона є. Мені чомусь повністю стало на все байдуже і я машинально забирала гілки від шиї, щоб не задихнутися. Подивилася на Аделі, в неї все так само.

- Ада, потрібно щось робити, бо такими темпами це буде наш останній день, подруго, - сказала і сама злякалася свого голосу, який був ледь чутним шепотом.