Розділ 31. 3 Елайза Дреффолт. Нарешті вихід.

Тома дотримала своє слово, і ми уклали магічну угоду, після цього Тома і Діелро повели нас на вихід. Чомусь, я їм довіряла, але що ж можемо зробити я і Делі, що без нас вони не могли вийти? Бо ці двоє точно знають куди йти, треба буде потім Томору спитати. Зараз я йшла біля якоїсь дівчини, першою вирішила порушити мовчанку. 

- Привіт, я Анджеліка Ланден.

- Привіт, Елайза Дреффолт.

Вона мала чорне хвилясте волосся, вдягнута в блакитну сукню, виглядала дуже мило, але мене лякав її холодний відсторонений погляд. Невже... але ні, такого не може бути. 

- Ти загубила когось серед Темфрі? - бо вона ще й дивилася, наче когось шукає.

- Мій друг Лодо, коли ми пішли сюди нам було 23 роки. Він пішов шукати вихід, я так і не знаю, чи вийшов і забув про мене, чи він серед Темфрі. 

- Давай пошукаємо разом, ти ж не проти? - запитально подивилася я. Хоч вона старша за мене на одинадцять років, відчуття, наче ми все життя були подруги. Хоча я зі всіма можу знайти спільну мову і подружитися. 

- Ні, не проти, Джелі, - тепло посміхнулася вона.

- Дуже рідко хто, скорочує так моє ім'я, Ельзо.

- Дякую, що не скоротила до Лайза.

- То ж гарно, хоча давай будемо робити те, що й мали і нарешті підемо на пошуки твого хлопця.

- Він мені друг, Ліка. (він її чоловік, який дуже скоро стане колишнім)

- Друг то друг, пішли. Ми злилися з натовпом. Цього її Ледо ніде не було, я думаю, що він їй, все таки не друг, бо чого б вона його так шукала. Хоча може бути, що в них, так як в Ессі і Ріо, але скоріше всього, вона була його дівчиною, а тут чомусь про це забула.

Побачила, що Ельза дивиться кудись, а з її очей котяться сльози. Але там нікого взагалі не було!

В неї що вже, галюцинації почалися.

- Ельзо, що сталося? Вона дивилася в одну точку. Я потягнула її до Томори.

- Томо, ти не знаєш, що з Елайзою?

Вона вийняла з своєї сумочки якісь таблетки, начаклувала стакан з водою і передала це Ельзі.

- Що це, і вони точно допоможуть їй?

- Звичайно. У Елайзи тут з'явилася хвороба зв'язку і їй ввижається. Так як моя стихія цілительство, то ми з подругою, змогли створити те, що їй найкраще підійде. Але багато хто, каже, що це дуже дивно і це так через щось, але головне, що змогли їй допомогти.

- Ясно, то що ти працювала лікарем?

- Ага, але тут мені місце не знайшлося, і я деякий час працювала в іншому паралельному світі. 

- А яку ти мала спеціальність?

- Насправді, вона в мене може бути будь-яка, це мій магічний дар.

- Ясно, а можеш ще щось сказати про Ельзу?

- Так. Я і моя подруга Друелла, знайшли її непритомною. Вона декілька днів просто лежала і не приходила в свідомість. Ми боялися, що вона не виживе.

- Це, мабуть, тому що був потрібний провідник.

- Так, вона кликала Ледо, потім взнали, що це її друг. От тільки, які друзі накладають на когось Imperio і залишають на Дорозі Смерті. Його не знайшли. Він вийшов і швидше за все, вже й не пам'ятає її.

- А я так надіялася, що мої здогади неправдиві, про чари.

І ти вже друга, хто говорить мені про забуття.

- Всіх тих, хто стають Темфрі забувають, - сумно посміхнулася вона.

Я ледь не впала. Забувають. Яке страшне слово забуття. Воно забирає в тебе все, це слово одне з гірших. Забути - більше не згадати, більше не пам'ятати! Це як вирок. Це означає, що якби я не змогла вийти, то була б забута. Всі б жили своїм життям і навіть не здогадувалися, що десь там, на Дорозі Смерті, залишилася Анджеліка Ланден. Яке жахливе слово - забуття.

Хоча у забутті є й плюси. Можна назавжди забути, те що б не хотів згадувати. Можна забути якісь погані або сумні спогади. Мабуть, для когось забути - це порятунок.

Яке неоднозначне слово забуття. Для когось - це вирок, для когось - порятунок. Так само, мабуть із Темфрі.

Мені тут все більше не подобається. Я зовсім не можу зрозуміти, що ж тут відбувається? Невже кожну людину хто ними стала забули? Що ж приховує це дивне оповите багатьма таємницями місце? Хто ж насправді ці всі люди, а особливо Томора, ім'я якої повністю відповідає її ролі тут? А що, як це не її справжнє? Хто знає, може люди коли стають Темфрі, то забувають не тільки їх, а й вони забувають себе? Може вони стають іншими людьми? Так, хороші вони чи погані, темні чи світлі? Так багато питань, але хто ж дасть відповідь?

- Я можу дати відповідь майже на всі твої питання, - якось холодно проговорила Томора.

- Ти!? - я скривилася. 

Як же ж швидко у мене змінюється думка про цю дівчину, від хорошої до поганої, і від поганої знов до хорошої, а потім по колу. 

- І знаєш, ти знов думала так, що твої думки було чути за кілометр. Хоча цікаво ти думала, в тебе такі думки дорослі.

- Емм, дякую. І ти не сердишся, на те, як я про тебе думаю.

- Та я весь читала твої думки, вибач. В мене є така здібність, тому потрібно думати дуже тихо. Ти ще цього рівня не досягла. Дам тобі пораду, коли думаєш, одночасно співай, тоді думки перемішаються і їх важче прочитати.

-  Дякую! Вибачаю, а тепер розкажи вже,- так, коли я хочу щось взнати, стаю нетерплячою.

- Добре. Насправді, про це місце я теж знаю дуже мало. Воно загадкове і приховує багато таємниць, які ми мабуть, так і не взнаємо, як би не хотілося. А ми просто, для того щоб вижити, стали Темфрі.

І Анджелі, я тебе прошу, не шукай прихований зміст, там де його і близько немає. 

- Добре, - чомусь зараз хотілося провалитися крізь землю.

А що означає, те що ви Чорні Примари?

- Ти бачила тих, хто до тебе підходив. Так от, ми так виглядаємо коли Темфрі.

- І як стаєш Темфрі?

- Вони самі тебе знаходять.

- Ясно, а про це місце, що, навіть книг ніяких немає?

- Ні. Звичайно, якщо ніхто з наших не писав щоденник. 

- Або, це знає той хто її заснував, або й сама Венельс, - закінчила я її думку.