Розділ 31. 1 Анджеліка і Дорога Смерті.

Анджеліка Ланден

Як виявилося, Ада у якійсь залі, але все-таки змогла вийти, бо пішла на мій голос. Я ненароком торкнулася важеля і зрозуміла, що він починає опускатися. О ні! Делі ж може не встигнути, у розпачі прокричала. 

- Я опускаю важіль швидше!

Вибач мене Ада, я не знала, що воно так працює. Але вона встигла вийти перед тим, як він опустився.

Все - назад дороги немає, тепер мені потрібно дійти. Йти я мала по верху стін. Перелазити через них важко, але виходило. А тепер, про те чому я замість того, щоб відразу щось робити перераховувала, що в мене в рюкзаку. Думаю, більшість здогадалися - просто для того щоб протягнути час і Делі встигла.

Спочатку для того, щоб перелізти, я хотіла зробити міст з канатів, але зрозуміла, що це погана ідея, коли впала. Добре що хоч висота була невелика, але до мене почали лізти невідомі дивні істоти, ледве вирвалася, але там залишилися мої босоніжки, я ними кидала в них. Звичайно, що я їх забрала магією, але ще не взувала. Відчула, що поверхня стін дуже гаряча, наче розпечена, але опіків на ногах не було. 

Дивно, але добре, хоча через трохи я надягнула перше, що потрапило в руки, це були шкарпетки. Стало краще, подивилася в пошуках безпечного місця, щоб перевзутися. І чому я до цього не додумалася ще перед дорогою. Ну що ж, йду я така - в одній руці рюкзак, в другій босоніжки, йду по цій кам'яній пустелі, хоча стіни і не кам'яні, але суть не в тому.

Нарешті, я побачила більш-менш нормальне місце, де змогла сісти і перевзутися. Натерла босоніжки спеціальним кремом від темних, хоча в магічному світі і не таке існує. Взула кеди, які теж були на високій платформі, йти стало набагато краще. Надягнула рюзак на плече і пішла далі. Я не зовсім впевнена куди мені йти, тому що тут, цих доріг зі стін багато, і я вже не знаю, якою бігли ми. А тут ще почали відбуватися дивні речі, все стало маленього розміру, а я чомусь, стала дуже високою, що за дивна ілюзія? Або це просто таке місце і коли його пройдеш, станеш звичайного зросту.

- Поверніть все так, як було раніше, - сказала я в порожнечу. 

Все справді повернулося, але я побачила, що за мною наче ледь видима для людей стіна, значить це був справді такий проміжок дороги. (ага, або це просто був мій сон, взагалі, цей розділ повністю мені наснився і я вирішила вписати його сюди)

Далі все стало на свої місця і я подумала про те, щоб зв'язатися з Адою:

- Ада, ти там як? 

- Все добре, сиджу відпочиваю, тебе чекаю, а ти як?

- Теж нормально, тільки не знаю куди йти?

- Ти хоч, щоб я тобі допомогла?

-  Було б добре, то як?

- Тобі не здається дивним, що ми спілкуємося питаннями?

- Ні, а що, так, допоможеш?

- Звичайно, тільки якби я сама знала?

- А ти не знаєш?

- Не зовсім, просто йди прямо, але тримай мене в курсі, того що в тебе робиться, добре?

- А хіба в тому, що ти казала треба знак питання? 

- А хто його знає? Це ж щоб не порушувати переписку питаннями, і я не знаю, яке придумати питальне речення?

- Дякую за допомогу! І так, я теж не знаю, тому давай поки що не говорити?

- А чого б і ні? Ти де там?

Але відповіді не було. Аделі почула тільки, рятуйте, від Анджелі.

Що ж сталося за той час поки вони говорили? 

Поки розмовляла з Делі, йшла далі. Мене дуже розвеселила наша переписка питаннями, але тут я знову зірвалася. Ні, ну везе мені так везе, вже третій раз! А тут ще на мене почали наступати ті істоти і я не знала що робити. 

- Рятуйте, - крикнула я, навіть не надіючись, що в цій дірі мене зможе хтось знайти і врятувати.

Ось і друга частина цього розділу. То чи допоможе хтось Анджелі?