Розділ 31 Дорога Смерті

В кожній дорозі Життя, є своя дорога Смерті

                                                                                                            Елевонда Евермонт - Еливедо

Ми так звикли, що Естер йде з нами, що було дивно без її присутності. Але вона пішла, щоб повернутися і сказати хто вона. Тепер ми самі, тільки я і Аделі.

Просто йшли прямо, але я вирішила, хоч щось сказати:

 - Ти знаєш куди йти, королево? 

- Анджелі,  - прошипіла вона. 

- В тебе зараз тон Нетти.

- А справді, - погодилася вона.

Взагалі -  знаю. Зараз прямо, потім спускаємося сходами вниз в тунель, але далі я нічого не бачу, прохід, наче закритий. Дивно.

- Якщо тут без варіантів, то йдемо, - вивела подругу з роздумів, і ми пішли.

Все було як і казала Делі. Зараз ми йшли нескінченною кам'яною алеєю, продиралися через джунглі з ліан і плющу, тут я трохи перебільшила, але не в цьому суть. А в тому, що це все було, щоб дійти до моїх "глибоко улюблених" сходів.  Вбийте мене, будь ласка, хто-небудь, щоб я їх не проходила. Дивлячись на мій нещасний вигляд і кислий вираз обличчя, Делі сказала:

- Анжелі, все буде добре, тут недовго, - підбадьорила так підбадьорила.

- Та вони спеціально роблять,  - занила я.

Це в мене рідко буває, якщо що.

- Чесно кажучи, я теж їх не люблю, тому давай пішли. Інколи найкраще з кимось просто погодитися і все нормально буде.

Ми спустилися. Ура! І опинилися в цілковитій темряві. Чому відчуття, наче маємо падати вниз, і більше звідти не виберемося. Так, я не зрозуміла, чому в мене режим песимізму ввімкнувся, де мій постійний оптимізм? Але краще, я б про таке не думала, бо засвітилося світло, а платформа на якій ми стояли, полетіла вниз. Весело живемо, нічого не скажеш.

- Спокійно, все правильно, - заспокоїла мене Ада.

І щоб я без неї робила?

- Я спокійна як удав, я навіть не хвилювалася ще, - відповіла я, приховуючи за цим свій страх. 

- Анджелі, я знаю, що ти трохи злякалася, але в цьому немає нічого поганого.

- Добре. Скільки ще нам?

- А ще я вгадала, бо ти почала різко говорити.

- Все ти знаєш.

- А взагалі вже. Дивись.

Стояли десь високо під стелею і все було видно як на долоні. Внизу були стіни, але це все, що ми встигнули подивитися, бо нас різко опустило назад в цю непроглядну темряву. Перед нами відкрилася стіна, в'їхали туди і все - двері за нами зачинилися.

- Зате зараз кульмінація. От тільки ми не знали, що наступне завдання буде навіть здаватися гіршим?

- Так що вже тут?

- Глянь. Я застигнула з відкритим від подиву ротом. Що ж, Ада говорила правду.

Стіни закривалися і відкривалися. Між ними були рови, які потрібно перестрибнути, але стрибаєш рівно між наступні стіни, і якщо не відійти, то повністю роздавлять. Ах так, ще забула сказати стіни повністю всіяні маленькими, ледь помітними гострими шипами. Круто, нас точно хочуть вбити, але вони, ми ж занадто живучі і так просто не здамося. Згадалися слова Енгайди "Небезпека, на те й небезпека, щоб від неї тобі могло щось статися". Тепер я повністю відчула те, що означають ці слова. І тут згадала:

- Зілля!

- А точно! Тримай.

Випили. І мене наповнила якась дивна енергія, яка просила дій.

- А тепер приготуємося і стрибаємо,  - сказала подруга.

Розгін. Стрибок. Перестрибуємо і швидко відходимо від стін.

- А може спалити це все? - спитала мене, моя інколи не дуже розумна подруга.

- І як ти це уявляєш? - скептично подивилася на неї. 

Ми можемо зашкодити собі, або просто нічого не вийде, - продовжила я.

- Подруго, хто не ризикує, той не п'є шампанське.

- Я його і так не люблю, тому не бачу змісту страждати цим,  - фиркнула я. 

- Ну тоді, той не п'є м'ятний чай.

Мій улюблений, от же ж.

- Взагалі, ми тут і так ризикуємо весь час.

- Добре. 

Останнє, це вона зробила очі кота зі Шрека, але я не повелася на це.

- Ні, я просто знаю, що робити цього не потрібно.

Перед очима з'явилася якась страшна картина, і почула голос, який сказав, що так було б, якби я послухала Делі. 

- І взагалі, це не важко, тому стрибаємо далі. Перестрибували, відходили, знову стрибали, знову відходили, та це не могло тривати все завдання, бо було б занадто легко. 

Стіни почали закриватися і відкриватися дуже швидко, що пробігти було просто неможливо. Інакше нас точно роздавить. Я подивилася скрізь в пошуках, хоча б чогось, що допоможе. Але спочатку нічого не побачила.

- Це вже перетворилося на справжню Дорогу Смерті, - трохи злякано, сказала я.

- Бо так і є.

Вона загадково посміхнулася, ніби знала, що так і буде, що буде тут. Але всеодно сказала йти сюди, хоч ніби більш не було куди. Чи було? Мені здалося, наче вона перетвориться на іншу дівчину, але цього, на щастя, не сталося, і вона залишилася Аделардою Фрейлез. Хоч щось добре. Але якщо з цим всім нормально, зі мною Аделі, а не так хтось, то що робити, ми так і не знаємо.

Ми сам на сам на Дорозі Смерті. Що ж робити далі? Я ще раз уважно все обдивилися. Важіль, як я його не побачила відразу. Ура, вихід знайдено! А зараз я згадала слова Аделі "Краще звертай, інколи якраз ось це бачення деталей, може дуже допомогти або навіть врятувати життя".

Що ж, якраз це нам і допомогло. Невже подруга записалася в провидиці?

- Ні, звичайно, я й сама не знала, що так буде.

- Це і зрозуміло.

А тепер, Аделі, просто біжи, наскільки швидко можеш. Біжи!

Аделі здивовано подивилася на мене, потім перевела погляд на важіль, кивнула і нарешті побігла.

Я зрозуміла, що тут може пробігти тільки одна людина і можна буде використати важіль, який закриє стіни. Що ж, тепер залишається все правильно зробити. Взяла свій рюкзак, вийняла гачок, складений ножик і канат - це те, що мені треба зараз. Взагалі, мої батьки якось зачарували, що в ньому можна знайти що хоч. Тут було безліч найрізноманітніших речей - пластиковий посуд, кофта на замку, ще різний одяг, шнурівки, телефон, якась книга, ще тут звідкись взялися кеди, і ще багато чого. (Це справді потрібно було писати)