Розділ 27 Вибір стихії

Не чарівник вибирає стихію, а стихія чарівника.

Нас провели у велику простору дзеркальну залу, бачити яку в такому місці, було вельми незвично. 

– Друге ваше завдання полягає в тому, щоб ви за допомогою стихій знайшли вихід.

У них що, манія шукання виходів, майже в кожному завданні потрібно його знайти.

– Точніше, це завдання називається "Випусти свою стихію".

– А як ми їх визначимо? – цим питанням цікавилися вже давно.

– За допомогою спеціального приладу,  – проговорила ще одна дівчина кажан. 

На столі з'явився простий прямокутний металевий брусок.

– І чим він нам допоможе? – подруга скептично посміхнулася, і сказала це з сарказмом.

– О, багато хто до вас і після, буде дивуватися з цього приводу. (так і є) Але це справді визначає стихію. Потрібно лише торкнутися його, але це дивлячись на те, лівша чи правша, далі вам потрібно зрозуміти, що ви відчуваєте. Тепло – вогонь, хвилі – вода, вітер – повітря, ґрунт –  земля, порожнеча – це лабіринт або в тих у кого ще немає стихії.

– Дякую, нам тепер більше зрозуміло, – відповіла за нас двох.

Анджеліка Ланден

– Першою хай буде Анджеліка, – звернулася до мене першою

Ну звичайно, хто як не я?

– Якщо що, то ми обидві лівші, – щоб Аделі не запитували те саме додала. 

– А ви ще більше пов'язані ніж я думала, – задумливо змахнула крилами вона.

І що це означає?

–  Торкнися Анджелі.

Я зробила так, як мене попросили. Спочатку нічого не відчула, а потім мене пронизав розряд току, так собі, але якщо це потрібно, то переживу. Я опинилася, наче скрізь і ніде одночасно, я відчувала себе десь поза простором, десь поза часом.

Та нарешті, я почула шум води, потім подув вітер, а далі потріскування вогню, одночасно з тим я відчула пісок під ногами. У мене вийшло відкрити очі і побачила, те як було насправді.

 Я стояла  біля водоспаду, легенько дув вітер, а сиділа просто на землі біля вогню. Так ось, як це все відбувається. Що ж, недооцінили ми той прилад, от тільки, все ще не розумію, як він працює, це ж у кожного по різному. Але зараз я просто дивилася на це, тут так гарно, що залишилася б надовго.

Хотілося б це сфотографувати, але телефона зі мною не було. І тут він з'явився в мене в руках. Вау, ще й так можна. Зробила кілька знімків і переслала мамі. Хто його знає, може воно не збережеться? Не хотілося йти, але потрібно.

Так, пора вертатися. Тільки як? Може так само – очі закрити і уявити, що я вже там де і була? Кращого варіанту я не вигадаю, тому спробую. Відкривши очі, я уже була в кімнаті. 

– Вода. Повітря. Вогонь і земля, – відповіла на питання кажана.

– Значить всі – це добре. ( Ну вони однозначно всі, просто якась з них головна) 

Аделарда – королева Лабіринтів

– Тепер ти, Аделі, торкнися.

Виконала те що просили, і я вже не тут. І куди це мене занесло? Таке відчуття, як в якомусь часовому коридорі. Розряд току, який пронизує кожну клітину тіла.

Може так стихія сканує, щоб зрозуміти куди мене подіти, хоча у неї й вибору майже немає, і так зрозуміло де я буду.  Потім відчуваю порожнечу, ніби я і є вона. Відкриваю очі і тут якийсь коридор, а як по іншому. Я ж так і знала. Що ж, гірше не буде, якщо ним піти. Приходжу до зали. Ще забула сказати, що тут все сіре і тому... А що як Анджамона, якось пов'язана з лабіринтами?

У кінці коридору побачила великі арочноподібні сталеві двері, наче ворота на той світ. На дверях були дивні символи і коли я постукала у двері символи засвітилися. Почувши дозвіл я обережно торкнулася холодної ручки і пройшла всередину. 

Велика зала як у замку королеви Мони з високою стелею, сірими стінами і великим скляним столом за яким сиділо з десяток чоловіків у світло сірих довгих плащах.  

А жінки, що окремо? Так, тоді я що тут забула? 

Один з чоловіків жестом показав мені на вільне крісло біля нього і я стараючись зберігати спокій підійшла і сіла, вдячно всміхнувшись. 

– Ти прийшла, – сказав найстарший з них і я так і не зрозуміла, чи то його тон був радісний чи навпаки саркастичний. 

– А повинна була? – запитала з ледь помітною саркастичною посмішкою. 

– Так, ти була обрана стати королевою лабіринтів. Вітаємо, Аделардо Фрейлез, – проголосив інший чоловік урочистим тоном.  

– Дякую… – протягнула невпевнено, не знаючи чи повинна радіти з цього факту, – а хто ви і чому я?

Усе це зібрання напрягало мене і хотілося якнайшвидше піти. Холод знову пронизував до кісток і я була рада, що забула скинути свій шарф. 

– Ми вирішили, що ти гідна цього, – з деякою байдужістю мовив один з них не відриваючись від якогось звіту, який уважно читав. 

– Це велика честь для мене, – сказала іронічно, – і поясніть докладніше? – вже більш розслаблено сівши у кріслі.

Той самий чоловік піднявся з місця і тихим, наче з підземелля голосом промовив. 

– Ми Рада Лабіринторів. Ми їхні охоронці. Рада відслідковує у кого є стихія лабіринту і приєднує до нас, записує у спеціальний реєстр, тобто, ти тут вже давно є.

– Вперше до нас можна потрапити за допомогою приладу визначення стихії, хоча бувають і інші обставини. Також, королеву вибирають, ще й методом голосування, – продовжив той чоловік, що сидів поруч, з деякою підтримкою у голосі. 

– І хто ж мені допоміг? – зі щирою цікавістю запитала я. 

– Вони просили не казати, – мовив він не давши чіткої відповіді. 

– Зрозуміло, – розчаровано зітхнуда і продовжила розпитувати, – а, як щодо Тунеля і Анджамони?

– Тунель – засновник нашої стихії, – благоволійно мовив він і продовжив рівним тоном, – а Анджамона проста Лабіринторка. 

– Ясно, а чому тут жінок немає, вони окремо?

Він лише кивнув, підтверджуючи здогадку. 

– А я ще не замала для ролі королеви? – запитала невпевнено і з деякою недовірою.