Розділ 26.2 Поїзд. Завершення завдання.

Я хотіла скинути маску і рукавички, та мені не дозволили. Нарешті я почула звуки наближення поїзда, взагалі, не люблю цей вид транспорту, але зараз, я б чим хоч їхала, аби тільки швидше поїхати з цього місця. За весь час, який я тут перебувала, було похмуро і таке відчуття, ніби сонце тут давно не світило. Тому, тут ще й холодно.

Прибув. Дивно, але тут є люди і крім мене. Сіла на вільне сидіння, бо це більш нагадувало рейковий автобус. 

- А що на рахунок оплати? - запитала, хоча я б зараз і зайцем проїхала. 

- Твій проїзд вже оплачений, тому за це не хвилюйся, а от за інше, так.

П'ятнадцять хвилин, чи вистачить цього часу, щоб доїхати, швидше за все ні. Погано, що не така оптимістка, як Джелі, я більше песимістичний реаліст. Ми їхали. Дуже швидко і це більш нагадувало політ, от тільки часу всеодно мало. Проїжджали поля, ліси, та навіть міста. Цікаво взагалі де ми. 

Але ось, ми в'їхали в тунель Джемеллі зрозуміла, що він такий самий, як коридор в тій школі. Часу стрімко ставало все менше і менше, лише чотири хвилини залишилося в мене, і ще до всього іншого швидкість сповільнюється, а тунель ще не закінчився. Страх. Боюся, що не встигну, але ж не може такого бути? Ні, я пройду це завдання. Я повинна. Та паніка наростає.

Все ще їдемо, а час завершується.

3 хвилини

Їдемо.

2 хвилини і все ще тунель.

Їдемо

1 хвилина. Нарешті виїжджаємо, і я навіть трохи полегшено видихаю, але ми все ще їдемо.

59 секунд.

Паніка збільшується з неймовірною швидкістю і я ледве можу себе опанувати, бо це абсолютно не виходить. Я вперше по справжньому злякалася, тому що не знаю де я, в якій країні, та й в якому часовому вимірі врешті решт.

40 секунд.

Все менше часу, і я розумію, що плачу. А те, що сама Аделарда Фрейлез плаче, дуже рідкісне явище, але вже вдруге за перебування в Енстраґральті.

30 секунд.

Та я вже навіть не зупиняю сльози, а з жахом чекаю, що буде далі.

20 секунд.

Заспокоїлася, мені вже байдуже на те, що буде далі. Та всеодно мені страшно, починаю подумки рахувати.

Дев'ятнадцять просто дивлюся в вікно. Там починається дощ, як раз під мій настрій.

Вісімнадцять секунд.

Сімнадцять. Невже поїзд починає зупинятися?

Шістнадцять. А ні, лише здалося.

П'ятнадцять. Здається вже скоро виходити.

Чотирнадцять.

Тринадцять.

Дванадцять.

Десять.

Поїззд нарешті зупинився. 

А от чи встигне Аделі це вже питання наступної частини розділу. Останньої. Встигне чи повернеться на початок.