Розділ. 26. 1 Знайти вихід

– Ледь не забула, ти можеш йти тільки раз кудись, якщо підеш зараз в один бік, не зможеш повернутися, щоб змінити напрямок. Також, ти можеш задавати питання, на які я буду відповідати так або ні, але не питай куди тобі точно йти, – сказала моя співрозмовниця. 

Я пішла ліворуч, потім до сходів і ними піднялася.

– Далі праворуч, а потім знов наверх? – запитала в неї. 

– Перше так, друге ні, – коротко сказала вона. 

– Тоді прямо, а потім на ліво, а тоді вже сходами на верх? – перепитала. 

– Все так, – схвально відповіла вона. 

Таким чином я й пройшла аж на останній поверх, з нерозумінням навіщо мені взагалі це потрібно. Зупинилася біля вікна.

– Тут є кабінет зілля? – запитала, стверджуючи. 

– Так, але тобі туди не можна, якщо хочеш вийти.

– І що, тут і вихід є? – з недовірою перепитала я. 

Спитала це просто, тому коли вона відповіла, що це так, здивувалася.

– Як? Відкриваєш вікно і вистрибуєш? – запитала з насмішкою, – Або якісь таємні ходи є ?

– Ні, звичайно, – ображено перервала мене вона, але дати правильну відповідь не встигла. 

І тут я побачила, що хтось заходить, на щастя, він мене не побачив, але це означало, що потрібно швидко звідси піти. Глянувши на годинник, я побачила, що залишилося тільки двадцять хвилин. 

– Але як так? – здивовано запитала я. 

– Час тут йде по іншому. Це була пастка і якщо ти далі будеш стояти, то прийдеться тобі точно через вікно виходити, – з насмішкою мовила вона. 

– А хіба не розіб'юся? – сказала спускаючись сходами вниз.

– Ні, магія не дозволить, – заспокоїла та. 

 Знала б раніше, так і зробила, а зараз мені прийшлося ледве чутно скрадатися, як кішка, хоча ні, зараз я схожа на кішку, яка хоче від когось сховатися. Вийшовши не зрозуміло де на першому поверсі, відкрила перші ліпші двері. 

Тут була дуже гарна картинна галерея, це було так, наче я якимось способом перенеслася в їхнє минуле, де все було добре, на згадку сфотографувала. Потім я побачила майже непомітні чорні двері.

– Це чорний вихід?

– Так. 

Відкрила і довгим коридором пішла на вихід. Наступні ж двері намертво застигли і зовсім не хотіли, хоча б трішки прочинитися. 

– Тут пароль, якщо що, – зглянулася та, хто допомагала мені. 

– Андерлан? – спробувала я. 

Відповіддю мені було те, що двері від'їхали в сторону і я вийшла на волю. Нарешті, але ж якби все було так просто? Я побігла подалі від цієї школи і ось через трохи дісталася невеликої залізничної станції.

– І що далі? – незрозуміла я, коли стояла на зовсім безлюдній зупинці. Холодний вітер пронизував мене і я тільки й цокотіла зубами, ще більш щільно кутаючись у кофту. 

Порившись у своїй сумочці я змогла знайти шарф, яким змогла закутатися. На декілька хвилин мені стало хоча б на трохи тепліше. 

– Чекай поїзд. О, саме ним сюди приїжджали.

– Ддяккую! – ледве проговорила я. 

Зараз тут був пізній листопад і це точно не та пора року у якій можна ходити у звичайній кофті, але от чого, а навіть звичайної вітровки у моїй сумочці не було. 

І тому я щиро раділа, що хоча б змогла знайти шарф.