Розділ 21 Королева Страху

Настав ранок, а це означає, що нас чекає зустріч з наступною королевою. Що можна очікувати від неї? 

Палац Анджамони відрізнявся навіть від того, що у Шенді. Так, він був вишуканий, але більш нагадував закинутий готичний замок – прекрасний і моторошний водночас. Також він був, наче дзеркальним.

– Цікаво, яка ж вона? – спитала Аделі.

– Зовнішність у неї гарна, але вона темна, і це лякає, – відповіла фея.

На відміну від інших, тут нас ніхто не зустрічав, що ще більше вганяло мене в стрес. Як завжди ми довго йшли, а я старалася запам'ятати дорогу на випадок пошуку виходу. 

– Анджелі, не старайся навіть, все одно не запам'ятаєш, – наче щось знаючи, з сарказмом сказала Делі, –  Це марна трата часу, та й на зворотному шляху, нам можуть зробити пастку.

– Так, це цілком можливо, Аделі, – погодилася з подругою я.

Ось сходи, які ведуть вниз, до чорних–чорних кованих дверей. Взагалі я побачила, що тут все сіре, чорне, або як скляне, а з вікон вилітали кажани і летіли на "Дорогу життя".

Ми ввійшли у тронну залу і побачили королеву Анджамону. Машинальний реверанс. Цю королеву було правильно названо, королевою Страху. Тому що вона сама була ним. Від її погляду хотілося зіщулитися і втекти або вклонитися їй до самої землі. Вона – моторошна Повелителька Страху.

Як і казала Енні зовнішність у неї гарна. Анджамона нагадувала ідеальну скульптуру – бліда аристократична шкіра, хоча це робило її якоюсь не живою, ідеальні риси обличчя, чорне волосся спадало вниз. Сукня у неї, теж була чорна з різними дорогоцінними камінцями. 

Вона була гарна, але краса була мертва, що зливалася з цим місцем.

Аделі стояла поруч із виразом захоплення і страху. Та мабуть, такий самий і в мене.

Тепер я вирішила роздивитися саму залу. Висока стеля, на якій відбивається підлога. І через це все, королева ще більше виділялися на фоні. 

– І довго ви ще будете на все тут дивитися, привіталися хоча б? – невдоволено мовила королева. 

Ми шарахнулися як налякані кролики і трохи заспокоївшись швидко привіталися і зробили реваранси. Щось явно пішло не так ще з самого початку. 

– Ой, вибачте, Ваша величносте, добрий день! 

– Добрий день, Анджеліко і Аделарда! – вже трохи більш привітно мовила вона. 

– Звідки ви знаєте моє повне ім'я? (це насправді так, тому вибачте всі хто думали, що Аделі це і є повне ім'я)

– Звідки знаю, звідти й знаю.

– Знаєте я розумію, що ви королева страху, але для чого траурний одяг? – спробувала щось сказати в звичній для себе манері. 

– Мій вигляд має відповідати моїй ролі, не обов'язково чорне пов'язувати з трауром. Хіба ти сама так не ходиш?

Чомусь, ні з того, вона засміялася. Але від її сміху все тіло покрилося сиротами, а мене затрясло. Я подивилася на Аделі, яка, на диво, залишалася спокійна, а її погляд нічого не виражав, ніби нічого не сталося. 

– Мало хто доходив до мого замку, а потім і до Тефлії, – її голос відбився від стін і луною пронісся залою.  

– То все–таки були ті хто це робив? – з цікавістю запитала, повертаючи контроль над собою. 

– О звичайно, але таких дуже мало, ті хто проходили мій замок, не могли пройти "Дорогу життя"   – байдуже махнула рукою вона. 

– Але ми будемо тими хто пройде.

– Ви впевнені? Не дочекаєтесь! –  знущально посміхнулася вона.  

– Справді, а ви забули про те, що ми ті, хто маємо розчарувати вашу країну. Анджелі, це Енні сказала, а мені – Вел і батьки. Тому логічно, що ми дійдемо до кінця, –  холодним, як сталь голосом, Аделі говорила кожне слово і воно луною проносилося залою.

– До побачення, королево – сказала вона і відвернулася, щоб йти.

І що це на неї найшло? (Повністю підтримую, це ж темна королева, для чого накликати неприємності на свою голову, через її поведінку, їм же ж гірше буде) 

– Чого стоїш, попрощайся і йдемо звідси, –  зміряла вона мене дивним давлячим поглядом, від чого я здригнулася і відчула як все тіло обдає морозом. 

Це змусило мене застигнути, і я не гірше змії прошипіла. 

– Аделардо Фрейлез, ти що зовсім дурна, що ти робиш, нам же ж від цього гірше буде!

Хай вибачить за те що я сказала, але просто хотіла врятувати ситуацію. Насправді, я її дуже рідко називаю повним ім'ям, тому уявіть, наскільки я на це нерозумне дитя зла. 

– Вибачте, королево, я дуже неправильно себе повела. Вибачте мені, будь ласка.

Вона поклонилася. Через гордість подруга в житті б такого не зробила. І що заради Бога, твориться у цьому місті. Мені все видавалося таким, наче нами просто грають, щоб отримати потрібний результат. Можливо це через ауру замку або через королеву, яка хоче з нас познущатися. 

– Я вибачаю тебе, Аделардо. І добре, що ти це визнала.

Таємнича усмішка на її обличчі була з самого початку, і це змушувало задуматися, про те, що щось неодмінно станеться.

– А тепер можете йти, –  махнула рукою вона, не бажаючи більше нас бачити. 

 – До побачення, королево! –  двічі нас просити не потрібно, вклонилися і швидко вийшли з зали. 

Нарешті ми зможемо покинути це місце, гнітюча атмосфера якого,  висмоктувала весь спокій і заставляла непокоїтися.

– Знаєш, дякую, що зупинила мене, це було справді не правильно з мого боку.  Але я зовсім не розумію чому так зробила, –  схвильовано і з повним нерозумінням своїх дій мовила Аделі. 

Я повністю розуміла її, подруга завжди  ідеально контролювала ситуацію і свої емоції. 

– Мені здається, що так на тебе вплинув її сміх, –  невпевнено відповіла я. 

– Може, а тепер пішли.

Йшли на вихід, та відразу зрозуміли, що його тут і близько немає. Але ж вихід є завжди! Та знайти його у нас не виходило. Це був якийсь дивний замкнений простір, та ось, сталося ще гірше – підлога почала тріскатися.

На секунду ми зупинилися, а потім Ада швидко проговорила:

– Нам потрібно бігти вперед, якщо будемо відступати, то пізніше потрапимо в глухий кут, а так хоч виграєм час, давай руку і побігли.