Розділ 21 Королева Страху

Настав ранок, а це означає, що нас чекає зустріч з наступною королевою. Що можна очікувати від неї? 

Палац Анджамони відрізнявся навіть від того, що у Шенді. Так, він був вишуканий, але більш нагадував закинутий замок - прекрасний і моторошний водночас. Також він був, наче дзеркальним.

- Цікаво, яка ж вона? - спитала Аделі.

- Зовнішність у неї гарна, але вона темна, і це лякає, - відповіла фея.

На відміну від інших, тут нас ніхто не зустрічав. Як завжди ми довго йшли, а я старалася запам'ятати дорогу на випадок пошуку виходу. 

- Анджелі, не старайся навіть, все одно не запам'ятаєш. Це марна трата часу, та й на зворотному шляху, нам можуть зробити пастку.

- Так, це цілком можливо, Аделі, - погодилася з подругою я.

Ось сходи, які ведуть вниз, до чорних-чорних кованих дверей. Взагалі я побачила, що тут все сіре, чорне, або як скляне, а з вікон вилітали кажани і летіли на "Дорогу життя".

Ми ввійшли у тронну залу і побачили королеву Анджамону. Машинальний реверанс. Цю королеву було правильно названо, королевою Страху. Тому що вона сама була ним. Від її погляду хотілося зіщулитися і втекти або вклонитися їй до самої землі. Вона - моторошна Повелителька Страху.

Як і казала Енні зовнішність у неї гарна. Анджамона нагадувала ідеальну скульптуру - бліда аристократична шкіра, хоча це робило її якоюсь не живою, ідеальні риси обличчя, чорне волосся спадало вниз. Сукня у неї, теж була чорна з різними дорогоцінними камінцями. 

Вона була гарна, але краса була мертва, що зливалася з цим місцем.

Аделі стояла поруч із виразом захоплення і страху. Та мабуть, такий самий і в мене.

Тепер я вирішила роздивитися саму залу. Висока стеля, на якій відбивається підлога. І через це все, королева ще більше виділялися на фоні цього всього. 

- І довго ви ще будете на все тут дивитися, привіталися хоча б?

- Ой, вибачте, Ваша величносте, добрий день!

- Добрий день, Анджеліко і Аделарда!

- Звідки ви знаєте моє повне ім'я? (це насправді так, тому вибачте всі хто думали, що Аделі це і є повне ім'я)

- Звідки знаю, звідти й знаю.

- Знаєте я розумію, що ви королева страху, але для чого траурний одяг? - спробувала щось сказати в звичній для себе манері. 

- Мій вигляд має відповідати моїй ролі, не обов'язково чорне пов'язувати з трауром. Хіба ти сама так не ходиш?

Чомусь, ні з того, вона засміялася. Але від її сміху по всьому тілу пройшли мурашки, а мене затрясло. Я подивилася на Аделі, яка, на диво, залишалася спокійна, а її погляд нічого не виражав, ніби нічого не сталося. 

- Мало хто доходив до мого замку, а потім і до Тефлії.

- То все-таки були ті хто це робив? - з цікавістю запитала, повертаючи контроль над собою. 

- О звичайно, але таких дуже мало, ті хто проходили мій замок, не могли пройти "Дорогу життя".

- Але ми будемо тими хто пройде.

- Ви впевнені? Не дочекаєтесь!  

- Справді, а ви забули про те, що ми ті, хто маємо розчарувати вашу країну. Анджелі, це Енні сказала, а мені - Вел і батьки. Тому логічно, що ми дійдемо до кінця, -  холодним, як сталь голосом, Аделі говорила кожне слово і воно ехом віддавалось по всій кімнаті.

- До побачення, королево - сказала вона і відвернулася, щоб йти. І що це на неї найшло? (Повністю підтримую, це ж темна королева, для чого накликати неприємності на свою голову, через її поведінку, їм же ж гірше буде) 

- Чого стоїш, попрощайся і йдемо звідси.

Це заставило мене застигнути, і я не гірше змії прошипіла. 

- Аделардо Фрейлез, ти що зовсім дурна, що ти робиш, нам же ж від цього гірше буде!

 Хай вибачить за те що я сказала, але просто хотіла врятувати ситуацію. Насправді, я її дуже рідко називаю повним ім'ям, тому уявіть, наскільки я на це нерозумне дитя зла. 

- Вибачте, королево, я дуже неправильно себе повела. Вибачте мені, будь ласка.

Вона поклонилася. Через гордість подруга, таке взагалі рідко робить.

- Я вибачаю тебе, Аделардо. І добре, що ти це визнала.

Таємнича усмішка на її обличчі була з самого початку, і це заставляло задуматися, про те, що щось неодмінно станеться.

- А тепер можете йти.

 - До побачення, королево!

Нарешті ми зможемо покинути це місце, нагнітаюча атмосфера якого,  висмоктувала весь спокій і заставляла занепокоїтися.

- Знаєш, дякую, що зупинила мене, це було справді не правильно з мого боку.  Але я зовсім не розумію чому так зробила.

Ада сказала це, коли ми йшли.

- Мені здається, що так на тебе вплинув її сміх.

- Може, а тепер пішли.

Йшли на вихід, та відразу зрозуміли, що його тут і близько немає. Але ж вихід є завжди! Та знайти його у нас не виходило. Це був якийсь дивний замкнений простір, та ось, сталося ще гірше - підлога почала тріскатися.

На секунду ми зупинилися, а потім Ада швидко проговорила:

- Нам потрібно бігти вперед, якщо будемо відступати, то пізніше потрапимо в глухий кут, а так хоч виграєм час, давай руку і побігли. Я так і зробила. 

Під нами ламалася підлога, але ми стрибали по більших частинах і це допомагало просуватися далі.

Раптом все застигло. Уламки просто повільно летіли під стелею, я подивилася вниз і висота була неймовірно великою, під нами простяглася безодня. Тепер було легше по них стрибати, та яка з того користь, коли не знаєш куди. Щастя тривало не довго, так ніби хтось потягнув важіль, і ми всі разом блискавично полетіли вниз. Що ж, без Ен не обійтися. Вірш нарешті пригодився. 

Енгайдо, Енгайдо,

Скоріш лети, лети 

І нам вибратися звідси допоможи!

Прокричала налякано я. Через секунду ми були вже там, але Аделі не могла опритомніти, і у неї були галюцинації. (Далі про те, що було з Аделі)

Аделарда Фрейлез

Ми летіли на уламкові, і я подумала про те, що було б добре, якби у нас був аероплан. І він з'явився!