Розділ 20 Знову разом. Енгайдо. Вихід.

Анджеліка Ланден

Аделі почула мене, це означає що вона десь тут.

– Ада! – ще раз кличу я. 

Через декілька хвилин вона прийшла і ми радісно обійнялися.

– Нарешті ми знову разом. Так хоч буде легше шукати вихід, – переглянулися з усмішкою.

– Ага, а Егайда, що вирішила нас кинути напризволяще? – запитала вона те саме, про що я думала раніше. 

– Якщо її ще досі немає, то значить так, але коли все буде погано, покличемо, – зробила висновок я.

– Так, я взагалі думаю, що вона просто перенеслася в кінець, або через стіни пройшла, або вибрала третій тунель і ним поїхала, – подруга як завжди виклала всі свої теорії зараз і я їй вірила. 

– О, а це ідея, ну через стіни, – сказала і почала торкатися кожної з них( погана ідея, дуже погана ідея Анджелі. ) – Ти ж знайшла, – додала.

– Так, але мені тут хтось допомагав, а звідки ти знаєш, яку потрібно? – з недовірою запитала. 

– Дай секунду, так – ти вийшла звідти, а я звідти, тоді нам потрібно ось сюди. 

Я торкнулася рукою, і прохід відкрився. 

– Тобі не здається, що це пастка?  – стривожено сказала вона. 

– Не знаю, – легковажно знизала плечима я, було відчуття, наче ця печера змінює мій характер на гірший. 

Я хотіла зайти, але Аделі міцно вхопила мене за руку і не відпускала. Її погляд був відчужений.

– Нам не треба туди йти – її голос був наче з підземелля.

– Чому, може це і є вихід? – з нерозумінням запитала я. 

Але вона не відповіла. Здається в неї був шок, а разом з ним прийшло усвідомлення того, що сталося і  в подруги почалася справжня істерика. Її трясло від переляку, а з очей лилися сльози. Раніше у неї такого не було, вона завжди трималася, тому мене навіть трохи здивувало це. Але зараз потрібно допомогти. 

– Все добре, вже все добре, ми не йдемо туди, – заспокоювала і обіймала подругу. Через декілька хвилин, вона заспокоїлася і заснула.

А я видихнула з полегшенням, так злякалася за неї. 

Я залишилася зовсім сама, присутність подруги майже не допомагала. Зараз печера нагадувала мені пустелю – безкрайню і неозору, в якій нічого і нікого немає. Також не зрозуміло, який день, скільки ми часу тут, а ще в нас немає води і їжі.

Це все наштовхнуло мене на думку, що цей лабіринт пов'язаний з часом, бо як інакше пояснити це відчуття, начебто ти плаваєш у часі і просторі. Може все–таки покликати Енгайду, але ні, розуміла, що так робити не потрібно.

Повільно відкрила рюкзак, і вийняла плед, в мене їх було два, першим я вкрила Делі. А другий, постелила на холодну підлогу печери і повільно опустилася на нього.

Найгірше – це просто чекати, тому що сама не можу нічого зробити, залишається тільки чекати. Ада нарешті прокинулася. Я була так цьому щаслива, але рівно до того моменту як вона сказала.

– Пішли, Ліко, зі мною вже все нормально, – сказала вона байдужим тоном. 

Я і так була на взводі, але тепер не могла стримувати все те, що так довго тримала в собі. Ця ситуація вибила мене з колії, і спричинила істерику тепер у мене.

– Я рада, от тільки – я сама ледь не посивіла за ці декілька годин, в самої істерика зараз почнеться, а ти кажеш, щоб ми просто йшли. Ти нормальна! Ти взагалі адекватна!

Кричала на неї я. Сльози котилися, а я навіть не думала їх стримувати. Мабуть, якби на місці була б хтось інша, то ми вже б посварилися, але Аделі тільки сказала спокійно і тихо.

– Поплач подруго, тобі це зараз дуже потрібно.

Її голос заспокоював мене. І стало так легко, як гора з плечей впала. Спокій, я знову була готова йти далі.

– Насправді, я сказала це спеціально. Я бачила в твоїх очах втому і біль, тобі потрібно було це, так як мені сон, – з легкою мудрою усмішкою вимовила вона. 

– Знаєш, вибач, просто накипіло. Я мала бути сильною, а тут розридалася, – витираючи сльози прошепотіла я, –  І ще, це ж я винна, що ти туди пішла, якби я тільки послухала тебе, я так злякалася, – мене накрило відчуття всепоглинаючої вини і 

Вона міцно стиснула мене в обіймах і погладила по голові. Зараз Делі нагадувала мені старшу сестру, якої в мене ніколи не було. 

– Знаєш, не обов'язково все тримати в собі. Це добре, але не тоді, коли це весь час, і ти більше перетворюєшся в якогось робота. Потрібно просто вміти керувати своїми емоціями, але не весь час. Ти просто маєш завжди бути собою. Пообіцяй мені. 

Я кивнула, дивуючись її тираді. “Подруго, а ти справді говорила це мені, а не собі? Адже єдина, хто керує тут своїми емоціями – це ти. І все тримаєш в собі, я ж усе завжди могла пережити легко і з усмішкою.” 

– А ти, ким ти є? – запитала. Хоча знала, що вона не скаже.

– Я? Потрібно над цим подумати. Йдемо? – посміхнулася вона, а я їй у відповідь.

– Йдемо.

Далі ми йшли мовчки, але я не могла не запитати.

– І все–таки, кого ти там бачила? 

– Та там було якесь чудовисько. І все, ніби мені стерли пам'ять, – відмахнулася вона, не бажаючи розповідати. 

Подруга задумалася.

Аделі Фрейлез

Спогад. Я згадала все, як чуття казало не дивись, та я не послухала, за що поплатилася. Подивилася туди і там був туман, а з нього на мене дивилися очі, які здається проникали в саму душу. Страх. Шок. І мені все–таки стерли пам'ять. Я могла послухати свої відчуття і все було б нормально, але я є я. Так, а про що там подруга говорить.

– Це мабуть через те, що в тебе шок, – ясно.

– Та, мабуть, просто зі мною ще такого не було – погодилася з версією подруги.

– Ага, це ще ні з ким з наших знайомих не було.

На цьому і завершили нашу розмову.

Анджеліка Ланден

Зали і коридори. Коридори і зали. Їх так багато, та ось знову двері.

– Я тепер, мабуть, всі двері буду боятися, – насторожено подивилася на них я. 

 – Чому, може це і є вихід? – повторила вона мої слова, підколюючи мене, – По ідеї, це б я мала боятися, а не ти. І ще, ці вже правильні, – усміхнулася вона, спробувавши мене заспокоїти.