Розділ 19 Печери. У пошуках одна одної. В полоні лабіринту.

Анджеліка Ланден

- Тільки не закривай очі, що б не було - почула голос Енгайди.

Я і не закривала. Їхала дуже швидко, можна сказати летіла. Хоч через це не встигаєш боятися темряви, але більше за неї невідомості. Терпіти не можу, коли не знаю, що на мене чекає далі. Та ще й лечу вже так довго і незрозуміло куди.

Зараз я задумалася над тим, як цей скейт їде, хоча все одно ж робити немає що, а думати корисно. Але все-таки, як він їде просто по землі, не інакше як магія. А ще тут були гірки, і я міцно трималася, тому що страшно впасти, хоча це було, одночасно з тим весело. Нарешті я побачила світло, а безкінечний тунель завершився на трьох розгалуженнях. Приїхали.

І що тепер? От хоч би табличку залишили. Ну там - на ліво підеш, там щось буде, на право - ще щось, а прямо там, взагалі не зрозуміло що. Але табличка не з'явилася. Сумно. Тому беру всю свою інтуїцію, везіння, і що там ще, і їду далі. А вибрала середній, типу якщо його вибрати, то везе чи ні, хто його знає?

Ще один безкінечний тунель-коридор, цей хоч ширший. Доїхала без пригод. На одній платформі, скейт зупинився і зник. Довезли до місця призначення, а далі, йди Анджеліка ногами, хоча що мені. Я стояла під куполом печери, а вниз вели сходи зовсім нехарактерні для цього місця - скляні і з перилами. Дивно. Спустилася, в печері було озеро, з якого я набрала води, хоча точно пам'ятаю, що перед цим, у мене була пляшка з водою. Та й їжа теж кудись зникла. Вони що хочуть, щоб я померла з голоду?

Я роздивилася печеру, яка була неймовірно гарна! Я просто стояла і дивилася на цю красу.

Але нікого крім мене тут не було. Ні Ен, ні Делі.

- І де всі? І куди йти? - подумки задала риторичні питання.

Потрібно було кудись все-таки йти, і я пішла.

Аделі Фрейлез

Лечу тунелем. Здається, що він нескінченний, але все має закінчення і він теж. Тому я спокійна, і навіть ловлю від цього кайф. Дивно, хоча може і ні, тому що Шенді говорила, що можлива стихія лабіринтів.

Так от, лечу вже я дуже довго. І все ж мене починає захоплювати в свої тенета паніка. З'являється відчуття тривоги, яке наростає, і весь колишній спокій, як рукою зняло. Тут щось не те твориться, абсолютно не те.

- Так, не панікуй Аделі. Паніка це твій ворог тут, не піддавайся, ти зможеш - сказала я сама собі. Хоча мені дивно, що зі мною так сталося, раніше ж не боялася, і це зовсім невластиве для мого характеру.

Я лечу, і з розгону влітаю у ще один тунель (це той, що був зліва, від того яким їхала Анджелі). Ще одного довгого я не витримаю, але ось скейт зупиняється біля трьох дверей і зникає. Приїхали, і що далі?

А далі у мене в руках з'являється листок, на якому одна за одною почали виводитись літери.

Одні двері ведуть далі...

Логічно

В одних тунель...

О, ще б одного я не пережила

Одна завалена камінням...

Зрозуміло. Щось там я знала про те, що може допомогти свічка, яка зараз з'явилася. Як я знаю потрібно визначити потік вітру і тоді я зрозумію куди мені йти. Це було не важко. 

Переді мною від'їхали двері і я зайшла у світлий коридор, в кінці якого були сходи. Через декілька хвилин була внизу, після цього сходи почали підійматися вверх і через трохи зникли. Я стояла в печері, яка дуже гарна - сталагміти, які росли з дна, зливалися із сталактитами і утворювали колони.

Я обережно проходила біля них, щоб не зачепити. Дно печери таке, наче зроблене зі скла. Тихо ступаючи, я відходила все далі і далі з місця з якого вийшла.

Анджеліка Ланден

Я йшла, але швидко зрозуміла, що тут дуже легко заблудитися, тому що колони були скрізь і виростали занадто швидко, там де ще хвилину назад її не було, вона з'являлася. Взагалі просто йдеш і думаєш, що зараз на тебе щось впаде. Тому я швидко зрозуміла, що безрезультатно ось так просто блукати, і сама я нікуди не вийду. Тому вирішила покликати Делі, і разом нам буде легше знайти вихід або хоча б Ен, яка скоріше всього просто кинула нас напризволяще.

- Аделі - крикнула я, і ехо поніс мій голос на всю печеру.

Аделі Фрейлез

Я просто собі йшла, і ні про що не думала. Тут все було настільки гарно, що йти нікуди не хотілося (такий магічний ефект). Але тут я почула Анджелі.

- Ліка? - перепитала

Вона покликала ще раз, і я пішла на голос. Подруга встигнула зайти далеко від мене, але я без проблем знайшла її. Я ще здалеку побачила Анджелі, але потрібно було ще спуститися сходами, а потім там був трохи крутий спуск, з якого я мусила з'їжджати. І тепер вийшовши з-за повороту, я нарешті могла підійти до подруги.

Це другий розділ про лабіринт.

У цьому розділі було більше описано думки дівчат . Небезпеки є всюди.