Розділ 18. Завдання від Шендевільни - лабіринт

Анджеліка Ланден

Шендевільна приходить до тями після становлення скульптурою, сідає назад у свій трон і пояснює. 

– Тепер, як ви повернулися, я можу сказати, яке там завдання. Потрібно пройти лабіринт, щоб дістатись до виходу, а не так кудись, – сказала те, що я й так знала. 

– Зрозуміло. Я люблю лабіринти та думаю, що це може бути моя стихія, королево? –  Аделі питально подивилася на неї. 

– Це цілком можливо, – погодилася вона і охоче пояснила, – Така стихія справді існує, крім чотирьох головних, є ще багато інших, похідних або просто другорядних.

– Ясно, я навіть раніше не чула, що таке можливо.

– Та все в житті можливо. Йдіть я проведу вас, – з усмішкою докинула вона. 

Пройшли різними коридорами та залами, потім спустилися  моїми "улюбленими" закрученими сходами вниз, а далі коридор, в кінці якого – ковані двері. Вони були не великі, але такі, наче вбиті в камінь. Ще вони виглядали, такими давніми, неначе є тут вже понад сто років. Ніхто з нас не наважувався їх відкрити, та й на вигляд вони такі, що точно не хочеться в них зайти, від них віяло чимось таким, що відштовхує.

– Ну що ж, заходьте – вона підступно посміхнулася. 

Але заходити мені точно не хотілося. 

– А це точно тут? – Аделі сказала це якось злякано, і мабуть, вперше не рвалась в лабіринт.

– Точно, точно заходьте, – посміхнулася Шенді підступно.

Що ж, не дарма і мені і Аделі було дивним, що вона якась занадто добра.  

Аделі Фрейлез

Я стояла найдалі, але почала підходити. Зрозуміла, що маю їх відкрити перша.

Крок за кроком проходжу біля всіх і вже стою під дверима, які покриті пилом часу і таємничістю того, що ховається за ними.

Я рвучко відкриваю їх.

І там була темрява, темрява, за якою не видно нічого, та ледь–ледь можна побачити сходинки. Темрява заповнювала весь лабіринт.

Я закрила двері і відійшла назад.

Анджеліка Ланден

– І що там? – з цікавістю запитала її. 

– Темрява і більше нічого, хоча ні, трохи видно сходинки.

– Королево, я розумію, що ви королева Зла, але зробіть, хоча б щоб світло було, – обурено повернулася до неї. 

– Воно автоматично вмикається, – знову хитро посміхнулася. 

– Ага, так я вам і повірю, – нахмурилася, змірюючи її пильним поглядом. 

– Але це справді так. Йдіть, – з найневиннішою посмішкою на яку була здатна запевнила нас вона, але це лише більш насторожувало.

Вона пожаліла нас, і дала Аделі ліхтар.

Тепер двері відкривала я. Світла, поки що, так і не було. Ми почали спускатися вниз знову спіралеподібними сходами, від яких у мене було запаморочення.

Як тільки ми переступили останню сходинку, ліхтар погас і зник, а двері з гуркотом зачинилися. От знала, що тут щось не так. Світло нам давало тільки сріблясте світіння крил Ен, бо вона перетворилася у свою нормальну форму. 

– Якщо це пастка, я приб'ю Шенді, – прошипіла вона. 

І тут почули.

– Я не знала, що так буде, –  виправдання від Шендевільни.

– Добре ти все знала – це ми сказали одночасно з Манді. Секунда в секунду.

– Чи їм там все життя бути? – насварила свою сестру вона. 

– Добре, я знала, що таке можливо, та я зовсім не винна, що воно не хотіло вмикатись. Зараз спробую ще раз, – розлючено заперечила вона. 

Виявилось, що світло це факели, які почали скрізь з'являтися. Хоча, що я хотіла, це ж підземелля.

– Дякую! – сказала Енні, але її голос все ще звучав сердито.

Нарешті ми вирушили.

– Тут є пастки. Шкода, що я гілку ніяку не взяла, – порушила мовчанку Ада.

– Скажи, як гілка може допомогти в знаходженні? – голос феї звучав глузливо.

– У мене є свої способи, Ен, – посміхнулася вона таємниче, не бажаючи розкривати їй свої секрети. 

Далі йшли, знову мовчки. 

Цю ділянку дороги, якою ми зараз йдемо я прозвала "Кам'яною алеєю" тому що ідеш, ідеш, а крім коридору з каменю нічого немає. Потім повернули ліворуч, де був коридор, якому здавалося кінця краю немає.

А Енді постійно бурмотіла – "тут десь мають бути двері." "А ось, знайшла", – вона переможно усміхнулась. Торкнулась рукою стіни, і  стіна від'їхала в бік. Магія – це чудово. Зайшли всередину, точніше пролізли в малесенький тунель, у якому навіть в повний ріст не станеш. Це чимось мені нагадало момент з “Аліси в країні чудес” а ще я подумала про те, що наша подорож нам чимось нагадує цю книгу. 

( Вони можуть бути схожі, але не пам'ятаю, щоб я з Аліси щось списувала, хіба чисто з принципу переробити ідею в ту, де магічний світ буде реальним, а не просто сном.) 

– І що, нам далі повзти? – перепитала я в Енні. 

– Ні, – тихо і відсторонено проговорила моя подруга. – Ось дивись – вона трохи подумала, торкнулася стіни, і так само як в Ен двері відкрилися, і пройшли в комірку із ... скейтбордами.

Вони були не прості, (і ні, не золоті) а спеціально розроблені для таких тунелів. У них було вісім коліс, і такі, що були на всю ширину цього тунелю. Також можна було вибрати будь–який колір і щоб колеса в них світилися, що ми з Аделі і зробили.

– І все таки, як ти це зробила? – запитала з цікавістю, дивлячись на подругу. 

– Просто – відповіла вона і загадково посміхнулася, хоча може у неї і в самої не було відповіді. – А зараз сідаємо і їдемо, – продовжила. 

Першою була Аделі, далі я і остання Енні.

У цьому тунелі не було світла, тому тут скрізь непроглядна, тиснуча темрява.

Ось і початок пригод в лабіринті. В наступному, дівчата знову не будуть разом і їм потрібно буде знайти одна одну. Хто б сумнівався. Візуалізації як завжди можна знайти в телеграм- каналі.