Ворота прочинились без сторонньої допомоги і ми ввійшли. Місто зустріло нас вечірньою прохолодою. Я здригнулася, можна було вдягнутися тепліше, але тут недалеко, тому сподіваюся, що не встигну замерзнути. Цю дорогу якою ми йдемо вже бачила раніше, але сама вийти не могла, ворота билися струмом.
Аж ось нарешті я побачила замок, який зависочів перед нами і за вказівкою Енгайди ми швидко наблизились до нього.
На кованій брамі примостився кіт. Здається в ньому не було нічого особливого – світло сіра шерстка, проникливі салатові очі і він точно породистий. На перший погляд він цілком звичайний кіт, але це не так. Кіт вимивався і позіхав одночасно, від цього мені захотілося спати. Сон просто звалював з ніг, очі злипалися, а я щосили старалася боротися з цим, хоч і була готова лягти десь тут на траві та нарешті заснути.
– Ейго, що тут твориться? – я добре знала, що вона зрозуміє про що я.
І не помилилася.
– Це через поведінку Баю, так звати цього кота, – вона виділила це ім'я типу “зверни увагу” і продовжила. – Це перша причина, а друга – те, що ми підходимо до замку Ліні, і так його аура впливає на людей.
– Тільки на людей? – запитала з цікавістю.
– Так, на фей вона не діє, мене взагалі не бачать, – останнє вона сказала з сумом.
– А це не виглядає так, ніби я говорю сама з собою. І? – я подивилася на неї з німим питанням в очах.
– Зараз ми говоримо телепатично, – пояснила вона, – раніше я дружила з ними, але зараз вони не пам’ятають. Не хочу про це говорити, – із тугою закінчила вона.
– О добре, вибач, я мабуть не повинна була таке запитувати, – стрепенулася я, відчуваючи себе так, наче зачепило якусь тему про яку не мала права чути, – І знаєш ми схожі,– підбадьорливо посміхнулася.
Ось і ще одна подібність. Я відчувала, що її настороженість скоро мине і ми
станемо подругами, а не просто знайомими, які за збігом обставин змушені терпіти одна одну.
– Та нічого, – апатично кивнула вона, і вже з більшою цікавістю додала, – А що в нас спільне?
– Ми обидві втратили друзів, – тихо прошепотіла я.
Що ж, моє ставлення до неї покращилося, і її мені було справді шкода. Так, потрібно перевести тему на щось інше.
– А що це за палац поруч?
– Це замок Працьовитості, в який ми підемо згодом. Я дам тобі список замків, які тобі треба буде пройти. То ж ходімо.
Я тільки кивнула. Коли ми підійшли, кіт зістрибнув і лапкою показав, щоб ми йшли за ним. Точніше я, Ейгу то він не бачив. А коли ми зайшли, повів нас у спальню і сказав:
– Вибирай собі ліжко до вподоби мурр… мурр... і можеш відпочивати. Ти ж втомилася з дороги? Муррр, – його голос звучав гугняво, а поведінка виражала розслабленість.
Але замість того, щоб відповісти я застигла на місці. Спочатку мене здивувало те, що він ЛАПКОЮ поманив нас за собою, а тепер виявилося, що він говорити вміє. Це все таки правильно, що я погодилася. Побачити кота, який говорить, це того коштувало. Хоча голос у нього справді нагадував котячий, ще й мурчить в кінці кожного речення. Вийшовши із заціпеніння я нарешті спромоглася на відповідь.
– Чесно кажучи, я не дуже втомилася, – спробувала ввічливо відмовитися від такої небажаної пропозиції, – і як так, що ви говорите, чи являєтеся не просто котом?
– Ти вгадала, мурр, – він загадково, так як вміють тільки коти, посміхнувся. І я теж усміхнулася у відповідь.
– Ясно. Значить ви анімаг? – знайшла для себе найбільш логічне пояснення.
– Можна й так сказати, – він сів обгорнувши лапки хвостом, таку позу ми з Аделі називали статуєю.
Я вирішила далі не розпитувати.
– Добре, буду вибирати ліжко, – сказала більш до себе ніж до когось.
Які вони тут тільки не були! Від так званих королівських до таких, як все одно що на підлогу лягти. Енгайда хотіла, щоб я вибрала найгірші, Баю щоб найкращі. Я відмахнулася від них. Ейга не пояснила, чому не можна вибирати найнормальніші, а спати на поганих не хотіла.
Тому вибрала ті, що посередині. До мене знову повернулося бажання заснути, і ще з’явилася неймовірна втомленість. Без сил я впала на ліжко і нарешті заснула.
А поки Анджелі спить, читайте про Баю в наступному розділі.