Розділ 4 Замок Ліні і Працьовитості

Ворота відкрились самі по собі і ми ввійшли. Місто зустріло нас вечірньою прохолодою. Я здригнулася, можна було вдягнутися тепліше, але тут недалеко, тому сподіваюся, що не встигну замерзнути. Цю дорогу якою ми йдемо вже бачила раніше, але сама вийти не могла, ворота билися струмом.

Аж ось нарешті я побачила замок, який височів перед нами і за вказівкою Енгайди швидко наблизилася до нього.

На кованій брамі примостився кіт. Здається в ньому не було нічого особливого - світло сіра шерстка, проникливі салатові очі і він точно породистий. На перший погляд, він цілком звичайний кіт, але це не так. Кіт вимивався і позіхав одночасно, від цього мені захотілося спати. Сон просто звалював з ніг, очі злипалися, а я щосили старалася боротися з цим і готова лягти десь тут на траві та нарешті заснути.

- Ейго, що тут твориться? – я добре знала, що вона зрозуміє про що я. І не помилилася. 

- Це через поведінку Баю, так звати цього кота, – вона виділила це ім'я типу зверни увагу і продовжила.
Це перша причина, а друга - те що ми підходимо до замку Ліні, і так його аура впливає на людей. 

- Тільки на людей?

- Так, на фей вона не діє, мене взагалі не бачать, -  останнє вона сказала з сумом. 

- А це не виглядає так, ніби я говорю сама з собою. І? – я подивилася на неї з німим питанням в очах.

- Зараз ми говоримо телепатично. Раніше я дружила з ними, але зараз вони 
не пам’ятають. Не хочу про це говорити.

- О добре, вибач, я мабуть не повинна була таке запитувати. І знаєш ми схожі.

Ось і ще одна подібність. Я відчувала, що її настороженість скоро мине і ми 
станемо подругами, а не просто знайомими, які за збігом обставин змушені терпіти одна одну.

- Та нічого. А що в нас спільне?

- Ми обидві втратили друзів, - тихо прошепотіла я.

Що ж, моє ставлення до неї покращилося, і її мені було справді шкода. Так, потрібно перевести тему на щось інше.

- А що це за другий палац?

- Це замок Працьовитості в який ми підемо згодом. Я дам тобі список замків, які тобі треба буде пройти. То ж ходімо.

Я тільки кивнула. Коли ми підійшли, кіт зістрибнув і лапкою показав, щоб ми йшли за ним. Точніше я, Ейгу то він не бачив. А коли ми зайшли, повів нас у спальню і сказав: 

- Вибирай собі ліжко до вподоби мурр… мурр... і можеш відпочивати. Ти ж втомилася з дороги? Муррр.

Але замість того, щоб відповісти я застигла на місці. Спочатку мене здивувало те, що він ЛАПКОЮ показав, щоб ми за ним йшли, а тепер виявилося, що він говорити вміє. Це все таки правильно, що я погодилася. Побачити кота, який говорить, це того коштувало. Хоча голос у нього справді нагадував котячий, ще й мурчить в кінці кожного речення. Вийшовши із заціпеніння я нарешті спромоглася на відповідь.

- Чесно кажучи, я не дуже втомилася і як так, що ви говорите, чи ти не просто кіт ? 

- Ти вгадала, - він загадково, так як вміють тільки коти, посміхнувся. І я теж усміхнулася у відповідь. 

- Ясно. Значить ви анімаг?

- Можна й так сказати.

Я вирішила далі не розпитувати.

- Добре, буду вибирати ліжко, - сказала більш до себе ніж до когось.

Які вони тут тільки не були! Від так званих королівських до можна сказати, як на підлогу лягти. Енгайда хотіла, щоб я вибрала найгірші, Баю щоб найкращі. Я відмахнулася від них. Ейга не пояснила, чому не можна вибирати найнормальніші, а спати на поганих не хотіла. 

Тому вибрала ті, що посередині. Зараз знову повернулося бажання заснути, і ще з’явилася неймовірна втомленість. Без сил я впала на ліжко і нарешті заснула.

А поки Анджелі спить, читайте про Баю в наступному розділі.