Розділ 12. Приховати правду найкраще обманом

Розбудила мене Аделі, потормошивши за плече. 

– Що трапилося? – сонно пробурмотіла я. 

– Має бути вітальня вечеря, тож нам обов'язково там бути, – сказала вона, відвертаючи погляд. 

Я неохоче підвелася і подивилася на те, що її ліжко усе вкрите сукнями. Ах ну точно, Рент приїхав, тому й хоче виглядати гарно. 

Усміхнувшись недобре вже хотіла обрати те, що їй зовсім не підійде, але зціпивши зуби відкинула ці жахливі думки. Королева Роуз якось же з цим справлялася і інколи вела себе як нормальна, а я чим гірша. 

– Я й для тебе стараюся, – приголомшила мене вона. 

Я декілька миттєвостей здивовано дивилися на неї, а тоді голосно розсміялася. Як я могла подумати інакше. 

Зібравшись ми поспішили вийти з кімнати. Тепер головне не забувати посміхатися так само яскраво як і завжди і накше весь план накриється. 

Кожний крок давався важко, та я робила його один за одним. Спустившись із сходів я знову стала тією Анджелікою, якою усі знали – простою і життєрадісною, яка може бути холодною хіба з набридливими аристократами. 

Головне не переграти. 

– З тобою уже все гаразд Анджелі? – задали одне й те саме питання майже водночас королева Тефлія і Бенджамін. 

– Так, – усміхнулася, – вибачте, що змусила вас хвилюватися. 

Чи для мене це звучить занадто офіційно. Ми ж наодинці як не як. 

– Але чому ви всі тут? – запитала вже звичним тоном, сідаючи на місце поруч з Беном. 

Аделі опустилася навпроти і це викликало деяке зніяковіння. Здається сьогодні поїсти нормально не вийде, але потрібно буде запхнути в себе принаймні шматочок, щоб не викликати підозр. Та й непорозуміння в такому випадку не уникнути. 

– А ми вирішили поїхати у відпустку, чи не так Ефліаре? – сказала королева весело, а я відчула роздратування. 

Ми з Аделі переглянулися, здогадавшись про справжню причину. Хтось розповів про вплив, от вони всі й тут. Так і хотілося крикнути про те, що іншого місця вони знайти не могли і гримнувши з у сієї сили по будь чому вибігти з їдальні. 

Але знову ж таки так я видам, що під впливом, а ще не до кінця зрозуміла чому він діє і що саме я повинна робити насправді. 

Тож треба бути обережною і говорити, наче нічого не відбулося. 

– Альме Тефлія можете нам сказати правду, – взяла ініціативу на себе Аделі, для якої це навпаки було нормальною поведінкою. 

У сенсі вона могла говорити холодно, скептично з іронією чи сарказмом і це було цілком прийнятним. Я ж мала бути хорошою і доброю. Із превеликим зусиллям подавила роздратування і продовжила спокійно їсти. 

На щастя мій апетит нікуди не подівся. 

– Гаразд, від вас нічого не приховаєш, – відповіла та з усмішкою і змовницьки усміхнувшись тихо прошепотіла, – не видавайте мене. Ми тут через вас. 

“Анджелі, я усе знаю, – почула її голос в думках, який звучав так само тепло як і завжди, – і не хвилюйся лише я.”

Я здивувалася та не подала виду і лише розрізала омлет, щоб продовжити їсти. 

“Ви не засуджуєте мене, я під впливом і швидше за все зробила це добровільно” – відповіла я, не підводячи голови. 

Боялася, подивитися в очі цій жінці. 

“Я вірю в тебе, Анджеліко і в Аделі, яких я бачила як Естер, тож я тут, щоб допомогти вам впоратися зі всім. Я не дозволю моїм фальдем тягнути усе на самоті” – відповіла вона з такою щирістю, що я змушена була змиритися і мовчки подякувати. 

Якщо мені пропонують допомогу, хто я така, щоб відмовитися. Далі сніданок проходив у тихих розмовах, які не заважали мені. 

А от після цього мені усе ж потрібно буде пережити розмову з нареченим. Дивно, та мій мозок, наче навмисно не дозволяв називати інших так як робила це зазвичай. 

– Джелі, – хотів він щось сказати, але королева перервала його.

– Ще встигнете наговоритися, а мені потрібна твоя допомога і потягнула його кудись далі коридором. 

Я лише встигнула вражено помахати рукою йому вслід.

Рент пронизав мене пильним поглядом, мовляв – ви точно в якійсь змові, але я ще не зрозумів якій. 

– Ходімо, – холодно сказала Аделі і йому нічого не залишалося як промовчати. 

І щоб я робила без подруги? 

– У вас проблеми фальдем Анджеліко? – почулося питання збоку і я заціпеніла. 

“А про найголовнішу людину ви забули!” – передала повідомлення королеві, відчуваючи як мене накриває велике бажання провалитися в сипучі піски. 

– Вам немає про що хвилюватися? – спробувала сказати я так, щоб це не звучало як бурмотіння. 

– Це ви в мене питаєте чи стверджуєте? – поцікавився мій майбутній ефальте, себто свекор. 

– Стверджую, – спокійно і цього разу впевнено відповіла я. 

– Як скажете, та якщо будуть звертайтеся, – усміхнувся він і нарешті пішов коридором вперед, а я залишилася стояти, відчуваючи як у мене руки трястися від адреналіну починають. 

Пронесло. Дякую тобі Господи! Я ледве тримаючись на ногах від пережитого попленталася у свою кімнату, сподіваючись лише на те, що нікого не перестріну.