Замок Пустелі. Розділ 11. Ми зустрінемося знову

Анджеліка Ланден 

Я так і завмерла в коридорі, не знаючи, що мені робити. Навпроти нас з Аделі стояли і посміхалися ніхто інші як уся родина Фенлерсів. 

Вітання пройшли як в тумані, я усміхалася як завжди говорила так само та здається досі не могла усвідомити, що відбувається. 

Першою ясною думкою було – вони не мають дізнатися, що я під впливом, вони мають думати, що усе гаразд. Інакше…що станеться у такому випадку навіть уявляти було лячно. 

– Все добре подруго? – запитала Аделі вдавано турботливо, хоч у її тоні я могла вловити отруйність. 

Що ж єдине корисне чому ми навчилися у місцевих аристократок це говорити так, щоб люди розуміли одне, але ти добре знав, що мають на увазі інше. Це зараз було як ніяк в нагоді. 

– Просто ще не можу звикнути до цього клімату, у голові паморочиться. Прошу вибачення, я піду у нашу кімнату, – відповіла і схилившись в реверансі, швидко пройшла в інший бік. 

Обернувшись від них я нарешті змогла полегшено видихнути. І як взагалі робити завдання, коли скільки відволікаючих факторів. Одна справа посваритися з подругою і розійтися по різних кімнатах, хоч їм цього знати не потрібно. 

– Я піду допоможу Анджелі, – сказала Аделі і зробивши реверанс поспішила за мною. 

Порівнявшись зі мною вона допомогла мене підтримувати, а тоді коли ми відійшли на достатню відстань тихо прошепотіла. 

– Тобі не здається, що це було ще більш підозріло? – поцікавилася вже звичним тоном. 

– Мені справді стало погано, я ж не могла втратити свідомість там, – обурилася. 

Аделі нічого не відповіла, лиш відкрила двері в кімнату і просто допомогла дійти до ліжка. Мене це дивувало, я ж образила її тоді чому вона…поводить себе так, наче нічого не трапилося. 

Хоча…я ж робила так само. 

– Ну все дякую. Можеш уже не прикидатися, – сказала я невпевнено, не знаючи як реагувати на її хороше ставлення. 

Мабуть, вона відчувала те ж розгублення. Але я завжди була такою людиною, а вона…

– Ми ж не посварилися, забула? – нагадала я вже більш жорстким тоном, бажаючи аби вона пішла не ставила мене в незручне становище. 

– Та годі тобі, – розсміялася вона і стукнула мене рукою в плече, – мені байдуже під впливом ти чи ні, але ми одна команда і це не зміниться, – і наче нічого й не сталося, а ми просто обговорюємо черговий план втечі з уроку чи щось подібне, – то як діятимеш? Ігноруватимеш? І що робити мені? – поцікавилася вона. 

Я задумливо подивилася на Аделі і відчула, що з очей виступають непрохані сльози. Як же нам усе таки пощастило, що попри все ми найкращі подруги. Я щосили закліпала очима, зараз не час для сентиментів діяти потрібно негайно. 

– В жодному разі, – заперечила я, – Рент і Бен повинні думати, що в нас такі самі стосунки як завжди. У мене будуть проблеми…– я хотіла розповісти їй хоч частину правди, та горло стиснув спазм, – ну ти зрозуміла, – махнула рукою я, знаючи, що так і буде. 

І тут Аделі зістрибнула зі свого місця, скрикнувши

– Ми ж роз'їхалися забула. 

– Трикотаж. О, монте! – скрикнула я і весь поганий настрій як рукою зняло. 

Якщо вони дізнаються про це, то буде дуже весело. Потрібно швиденько усе перенести назад. 

Елевонда. Ну це прямо дорама Старша школа, де чгг жив в одному місці, а героїня мала прийти до нього в інше. Тільки в нього прийшлося речі з нуля збирати і приводити квартиру в місце, де хтось живе. Цим простіше. 

Я навіть забула про все інше, важливим зараз було лише ось це. 

“Та почекай ти” 

Але голос Посухи вже перекрив мій власний. Тож випадково, але дуже вчасно, зустрівши в коридорі мадагаскарську Трійцю ми попросили у них допомогу. І вже через зовсім короткий час усе було як раніше. 

– Щиро вам дякуємо! – зробили реверанси ми. 

– Нам було нескладно, – сказали вони з усмішками, мабуть, вважаючи нас трохи того. 

А може й нормально так божевільними. 

Та бадуже, головне, що все готово. 

Я втомлено лягла на ліжко. Невже мені тепер, перебуваючи під впливом доведеться прикидатися, що усе гаразд. Це викликало у мене внутрішній дискомфорт і заперечення. 

Але розсваритися зі всіма я не могла, бо якщо вплив спаде це вилізе мені боком. Тож краще потерпіти, аби потім не жити постійно шкодуючи. Я знала, що мене зрозуміють, але не хотіла, щоб це так відбувалося. 

Потрібно буде краще привітатися зі всіма щойно зовсім трохи відпочину. 

Якщо подумати я почала більше спати вдень тут.