Розділ 9.1. Історія Мельгії

Мельгія

Я знала, що це не може бути правдою, адже ми не були тією парою, які б змогли легко розлучитися. Упершу чергу  – джерело прийняло мене, а в іншу  – це мій єдиний дім. Та й Хель як виявилося з Ташеном от чого, а такого сюжетного повороту я точно не очікувала. 

Тож тепер у мене не було причин замовчувати, усе одно я звідси нікуди не дінуся, тож і боятися не варто. Спочатку згадала те, що вже розповіла іншим, а потім дійшла до найважчого. 

За цей час Лоранд наказав принести теплий чай з медом для мене, чому я була вдячна, адже так і хотілося об щось погріти руки. 

 – Я була тоді надто молода й довірлива і ще не знала, що своє становище і репутацію можна втратити буквально за один день,  – тепер це більше не викликало болю, бо надто багато часу пройшло,  – мене звинуватили у державній зраді, а я навіть захиститися не змогла,  – скзаала холодно, хоч і було дещо сумно. 

Лоранд, лише мовчки слухав, не заспокоюючи і не перебиваючи, дозволяючи мені розповідати усе вільно.  

 – Мене мали вигнати у пустелю на вірну смерть. Колись я вважала це милосердним, бо це ж шанс на життя, але це було лише самообманом,  – з гіркотою усміхнулася я і додала більш тепло,  – Ташен ризикуючи усім сховав мене у себе, а потім і допоміг втекти, адже це підставляло нас обох. 

Лоранд ледь усміхнувся, але знову нічого не сказав. Здається його щось розвеселило. На мій ображений погляд він сказав. 

 – Здається ти йому подобалася. 

 – Лише як подруга. Ми як брат і сестра,  – пояснила невдоволено і продовжила. – Я не знала що робити і як заробляти на життя у незнайомому місті у яке потрапила, тож таким чином і потрапила у те казино. Мені прийшлося навчитися виживати на самому дні і таким чином я стала сильнішою, хоч і кожного дня планувала свою втечу,  – а от ці спогади були більш свіжими, тож я скривилася. 

І випила чаю, трохи солодкий смак розбавив гіркоту, яку відчувала. 

 – Чому зі всіх ти обрала мене?  – поцікавився Лоранд, серйозно. 

Я не стрималася і розсміялася. Згадавши, яким його побачила уперше. Він ввійшов в приміщення і усі погляди на нього. Він виглядав, наче це місце йому зовсім не підходить, наче йому належить увесь світ, а це просто сміття. Відчула себе маленькою мурахою, або…я наче побачила Бога чи Демона, який може мене врятувати. 

Це відчуття було таким сильним і непереборним, що йому неможливо було протистояти. 

 – Я закохалася у тебе з першого погляду, повіриш?  – відповіла натомість. 

 – І тому дивилася так налякано?  – питанням на питання відповіві він. 

Знітилася і відвернула погляд, а тоді тихо прошепотіла, наче зізнання було чимось складним, наче їй знову стільки як тоді. 

 – Ти переплутав. Це було захопленням, а ти моїм першим коханням,  – відповіла з усмішкою. 

Лоранд подивився повністю здивовано. Мабуть, не очікував, що правда полягала у тому, що його дружина стерво, була лише такою, бо так простіше. Бо нормальне кохання це складно, а ось така незрозуміла невизначеність  – легко. 

Кохання  – одразу накладає на тебе щось схоже на кайдани відповідальності, а так можна було бути поруч скільки б забажала як його дружина. 

Вона зробила останній ковток свого чаю і вийшла з приміщення. 

Не хотілося це обговорювати, адже здогадувался, що може почути. 

Тому просто попростувала до виходу. 

Але він зупинив її і притиснув до себе, тож навіть, якби захотіла, але виплутатися з його обймів було складно. 

 – Для Мельгії, яку я знаю ти надто швидко тікаєш. Може спочатку вибачишся за усі роки, які вводила мене в оману. 

Вона усміхнулася, уперше щиро, хоч це й було складно, за скільки років вона вже забула як це. 

І чому у неї навіть думка ніколи не виникала, що між ними завжди було щось більше, аніж вони обидва думали. 

Сьогодні вона уперше заснула щасливою в обіймах коханого чоловіка. 

Потрібно було знайти той договір раніше. 

І розповісти усе також. 

Та тепер вона могла по справжньому відпустити минуле, адже ніхто не змусить її покинути Лоранда. 

Вона довірливо притиснулася ближче і поринула в глибокий спокійний сон. 

Елевонда. Ну тільки ще не вистачало, щоб їй дитина їхня наснилася, а що було б мило. А хоча я ж авторка, що мені заважає? 

“Цей сон був дивним, занадто світлим і таким затишним. Мельгія не любила засинати, бо це завжди вело до кошмарів, але сьогодні…усе було прямо протилежне. 

Це була велика галявина всіяна польовими квітами. Їй навіть страшно було ступати крок аби не зачепити цю красу. Та ось вона роздивилася усе краще і побачила стежку. А ще що в неї біла сукня. 

Мельгія здивовано дивилася і не могла повірити. Вона ж обирала лише чорний одяг, а такого у неї не було з часів Мадагаскару. 

Вона злякано ахнула. 

Невже це Мадагаскар який зміг повернути нормальний вигляд. 

Але ні, краще просто йти вперед туди куди веде стежка. Прямо перед нею була арка, а поруч вловила силуети друзів, та вони чомусь були розмиті. 

Як і Лоранд який стояв прямо перед нею. 

Чітко вона лише побачила дівчину із світло рудим волоссям і темними очима. 

 – Мамо,  – покликала вона,  – глянь який я гаринй віночок тобі сплела. 

 – Гарний,  – відповіла, приймаючи дарунок і розплакалася, обійнявши її. 

 – Матусю, чому ти плачеш, невже сталося щось погане. 

 – Ні,  – усміхнулася вона,  – це від щастя” 

Прокинувшись вона ще довго не могла усвідомити чи може це бути правдою чи це просто так.