Розділ 6.2 Справжня причина

Ташен

Він ходив кімнатою, розмірковуючи про слова Мельгії. Вона пережила значно більше, аніж він міг собі уявити. 

Просто допомогти їй втекти виявилося недостатньо і тепер він знову відчував вину перед нею. Адже насправді не зробив нічого, щоб повернути її додому тоді, коли усе завершилося. 

Хоча історія пішла так як мала. Мабуть. 

Зараз важливішим було інше. Зустріч з Посухою і можливість почати шукати те за чим вони сюди прийшли. 

Він зупинився і заплющив очі, згадуючи. 

Дамір покликав їх до себе, що ставалося рідко, з батьком вони майже не перетиналися. Кожен мав свою сферу за яку відповідав, але сьогодні прийшла ще й Алітарія. Вони невдоволено перезирнулися між собою, здогадуючись мету візиту. 

– Вітання! – вони схилилися в поклонах і відійшли назад, чекаючи наступні вказівки. 

– Я покликав вас сюди, щоб дещо попросити. 

Правитель задумливо подивився у вікно, де на багато кілометрів простягнулася пустеля. 

– Я знайшов спосіб, щоб повернути нашу країну до життя. Леандра шукає ключ для відновлення свого Емеленду, але забрати його можуть лише обрані, тому вам потрібно зробити вигляд, що допомагаєте королеві Роуз, а у підходящий момент забрати його, – повільно і чітко він пояснював план дій таким тоном аби ті, хто його слухали одразу корилися. 

Завжди дивувала ця його сила, яка була у династій Фальше і всіх його наближених, наче вроджена. 

Ми з Альміром важко зітхнули. Батько все своє життя присвятив пошукам ключа і кожний раз ми мали кидати підвладні нам території заради його примхи. Ні, ми так само хотіли, щоб наша країна знову стала як до її перетворення в пустелю, але погано що ми ті кому він довіряє найбільше. 

– А як наші території? – спробували заперечити, але марно, якщо батько щось вирішив – інакше не буде. 

– У вас немає вірних людей на яких ви могли б їх залишити? – поцікавився він з якоюсь насмішкою. 

Ми лише приречено кивнули. 

– Тоді повинні закінчити свої справи тут як найшвидше і вирушити туди, – беззаперечно сказав він. 

– Як накажете, – знову схилися в поклоні і покинули Тронну залу. 

Алітарія закотила очі і з ледь прихованою презирливою посмішкою подивилася на нас. 

– Ну як готові шукати новий неіснуючий артефакт, який може все повернути. 

– Алітарія, – перервав її Альмір втомлено. – Тепер це точно правда. То ж досить, цієї дурної мови. 

– Яке ж щастя не гнатися за піском в пустелі, – з іронією відповіла вона і продовжила, – тільки, яка вірогідність, що це нам допоможе, – засмучено закінчила вона. 

І це була правда, ніхто не може бути впевнемим, але надія вмирала останньою. 

– Що ж, нам нічого не залишається як почати ці пошуки, та й нам не прийдеться майже нічого робити, лише зачекати, – усміхнувся Альмір. 

– Так брате, – посміхнуся він. 

Все як завжди, лише зачекати. 

Так вони й опинилися у замку Посухи. Тепер лиш цікаво дізнатися як багато відомо Леандрі і як вона використає ці знання.