Розділ 5. 2. Небезпечні знання.

На мене чекала схвильована Аделі. Цікаво, чому вона така? Я зрозуміла, що не пам'ятаю що сталося до цього і нашої розмови також. Дивно. 

– Анджелі, як все пройшло? – запитала вона щойно зачинила за мною двері. 

Я задумливо подивилася на неї і відчула, наче слова, які повинна сказати самі з'являються у моїй голові без мого на те відома. 

– Головне, що тепер ти врятована. Ми уклали угоду, – невимушено сказала.

Аделі подивалася на мене тим самим скептичним поглядом який був у неї, коли я робила якісь дурниці. 

– Хто б сумнівався? – сказала вона поплескавши мене по плечі і я відсахнулася, наче доторк її був для мене неприємним. 

– Прекрасно, – легко посміхнулася я. – Твій порятунок, наш захист, о і ще й дозвіл на дослідження території, я вважаю це непоганими умовами, – відповіла. 

Подруга подивилася на мене як на останню ідіотку. 

– І що ж ти моя дорога подруго повинна за це робити? – запитала вона з підозрою. 

– Зовсім нічого складного, – почала я і зрозуміла що більше зовсі не контролюю що говорю, хоча ще більш дивно, що я хотіла врятувати Аделі. 

Навіщо мені це, адже вона зовсім на це не заслуговує. 

– Але тобі це, Аделардо Фрейлез, зовсім знати це не потрібно, – холодна сказала я, змірявши її тим самим поглядом, яким одаровувала тих неприємних аристократок 

– Ти чого? – здається до неї нарешті стало доходити, що зі мною щось не так, от тільки це вже нічого не змінить. 

Я усвідомлювала, що під впливом, та просто сприймала це як належне. Цікаво, королева Роуз відчувала себе так само? Маєш власну волю, але водночас і ні. 

 – Що ти маєш на увазі? – запитала у неї з цікавістю. 

– Тон, яким ти зі мною говориш, чому ти так зі мною, – сказала з образою і смутком.  

Я ж лише, нче нічого не сталося зручно сіла на своєму ліжку. 

– Я надто втомлена, будь ласка, не набридай мені, – відповіла натомість, і відчула, що мені самій неприємно від цих слів і боляче, але…інакше не могла. 

Аделі підвелася зі свого і поспішила на вихід. 

– Ти куди? – незрозуміла я. 

Вона навіть не обернулася. 

– Тоді добре, Анджеліко, я зараз же попрошу в Леандри, щоб виділила нам інші кімнати, немаю жодного бажання ні бачити, ні говорити з вами, Ланден, – відповіла вона крижаним тоном. 

– Ну та й йдіть, Аделардо Фрейлез, – прокричала їй вслід. 

Засмучено опускаюсь на теплу підлогу. У мене більше немає сил. Я мовчки дивлюся їй вслід і відчуваю, що сльози починають текти моїм обличчям. 

А потім я зовсім не спиняю їх і захлинаюся в істериці. 

Як я могла образити мою подругу! Єдину людину, яка майже завжди була на моєму боці. Якщо подумати…колись вона кинула мене, то ж це можна вважати відплатою. От тільки, мені було так неприємно. 

Я так хочу аби вона повернулася, аби сказала, що не кине мене і ми все переживемо разом. Чому ж…усе обернулося так і невже тепер я стала лиходійкою. Повірити лишень, обрана, яка обрала інший бік. 

Та це лише заради порятунку. 

А інколи задля цього потрібно йти на жертви.