Розділ 5. 1. Угода на життя

Я пройшла в кабінет Посухи і привітавшись з нею сіла на запропоноване крісло. 

– Анджеліка Ланден, – протягнула вона. 

А я морально приготувалася до битви з якої я обов'язково повинна вийти переможницею. Я повинна зробити все, щоб врятувати Аделі, але одночасно з тим я повинна не стати її маріонеткою, я повинна досягти всього правильного. 

Як тоді з аристократками теж не програю так просто. Головне оцінити ситуацію і діяти обережно. 

“Ліко, – тихо покликала я.”

“Повна бойова готовність, – відповіла вона з усмішкою.” 

Я підняла погляд на Леандру і приготувалася слухати її маячню якою вона захоче мене спокусити. 

– Ти не боїшся мене? – здивовано перепитала вона, наче сталося щось дивовижне і те, що не підлягає логіці.

– Чому б це? – посміхнулася я. – Після пережитого ви остання, кого буду боятися, – відповіла з гідністю. 

І розслаблено вмостилась в кріслі закинувши ногу на ногу. 

– Ти занадто самовпевнена, не думаєш? – подивилася вона на мене вже зовсім збита з пантелику. 

– Ні, – заперечила. – Будь ласка, скажіть для чого я тут? – перейшла до головного. 

Вона подивилася на мене з поблажливою посмішкою. 

– Я хочу, щоб ти їх зрадила, – сказала очікуючи моєї здивованої реакції. 

Я ж лише розчаровано зітхнула. Це так передбачливо, що більше й бути не може. Так нудно, що аж хочеться влаштувати якийсь сюжетний переворот. 

Я сперла голову на руки. 

– І що ви натомість запропонуєте нам, королево? – запитала з цікавістю.  

– Точно, як я могла забути про те, що тобі відкрито майбутнє. Невже це означає, що ти знайдеш лазівку? – здогадавшись про все тон Посухи змінився, авжеж, вона не почала мене боятися, але поваги у голосі стало більше. 

– Ні, не знайду, але все ж я бачу ризики і знаю як їх уникнути, але зараз мене цікавить вигода з цього? – пояснила я. 

– Аделі буде врятована, хіба це не те чого ти хотіла? – запитала вона зі щирим нерозумінням. 

Вона справді думала, що за мою зраду я попрошу так мало. Багато ж століть прожила, а все ще наївна? 

Я поклала перед нею договір. 

– Підпишіть, будь ласка, – сказала їй без зайвих розмов. 

Вона уважно перечитала, потім ще раз і ще, наче це їй він важливий. 

– Порятунок, захист, повна інформація про країну і можливість безпечно досліджувати території? – у її тоні читалася веселість. 

Перше правило у розмові з лиходіями знайти як їх розважити, адже, найчастіше вони живуть не одне століття. І зараз з цим прекрасно впоралася.   

– Непогано, – не стрималася і розсміялася вона і швидко поставила підпис.

Договір засвітився жовтим, це означало, що його укладено і шляху назад немає. Я важко зітхнула. 

– Що ж пора й тобі підписати свій договір, – сказала вона з легкою небезпечною усмішкою. 

Що ж я уважно прочитала умови із засмучною посмішкою вдивляючись в рядки. Я здивована оглянула умову в якій зазначилося тягнути час при дослідженні. Аля для чого? 

Це я й запитала в неї, на що вона відповіла. 

– А ти як думаєш? Ти ж маєш щось робити, щоб це вказувало на зраду, хіба це так важко? – сказала вона невдоволено і чому її тон нагадав мені моїх знайомих, коли вони тягнули мене в клуб, а їм, що мені ще уроки вчити. 

– Видавати неправдиву інформацію? Кому я повинна її хоч передавати? – продовжувала розпитувати. 

– Все зрозумієш пізніше, то що? 

Я довго тягнула час, адже лише зараз зрозуміла, що не подумала над тим як обійти підписання її договору. 

Хвильку подумавши, я важко зітхнула і поставила підпис. 

Знову золоте світіння. Тепер дороги назад немає. 

– А…чому я тут? – здивовано запитала оглянувши незнайомий просторий кабінет. 

– А нічого, – усміхнулася Леандра доброзичливо, – я покликала тебе, щоб дещо розпитати, але тепер ти можеш йти, – відповіла вона на диво тепло. 

Згадалося дорамне про психопатів – усміхається, значить добрий. 

Здається, я щойно кудись дуже втрапила, але у що. 

Я підвелася зі свого місця і попрощавшись з нею вийшла з приміщення. Час повертатися в кімнату.