Розділ 4.1. Суд

Вони були вражені, але навіть не опустили погляд. Невже навіть краплі вини не відчувають. 

– Всі проблеми головних героїв через те що вони не можуть  поговорити? Я не хочу втрачати хороші відносини з важливими для мене країнами, – попри образу, яка переповнювала її, слова були щирими, а тоді вдихнула більше повітря і випалила на одному подиху, – Чи можливо ви думали, що я нічого не робила через те що плювати на них хотіла, – майже прошипіла вона і додала з докором, – Чи з самого початку хотіла лише використати як обраних, але не забувайте, що одна з них моя спадкоємиця. 

Королева опустилася назад на своє місце і з почуттям виконаного обовязку зручніше вперлася в крісло. 

Залу накрила мертва тиша. Усі кому вона це говорила заціпеніли, наче враз час зупинився. 

Та їй було байдуже, вона не відчувала зловтіхи. Спокій, тепер її огортав лише він, а з плечей звалився важкий тягар недомовок. 

Після багатьох хвилин мовчання першою зі свого місця підвелася королева Енстрагральту. 

– Я – Венельс Монріде прошу вибачення в Роуз Декабріз, за те що ставилися до тебе і твоїх дій скептично, – слова давалися їй важко, адже вона не з тих людей, хто може легко щось визнати. 

– Вибачення прийняті, – відповіла стандартне, ледь кивнувши головою, якщо вже вона так каже то це правда. 

– Я Вільгельта Тернер –Кліедо, – сказала вона таким тоном, що якби не знала подумала б що репетирувала. – Прошу вибачення в королеви Роуз Декабріз за те що вважала вас некомпетентною правителькою і тією, яка нічого не зробила аби справді заслуговувати на цю посаду. Але ви зробили більше ніж кожний з нас, – вона замовкла, наче саме не очікувала від себе таких слів. – Також прийміть щирі вибачення, – на цьому моменті вона все ж скептично посміхнулася, – від імені Лоренс Кліедо. 

– Вибачення прийняті, – але це було боляче чути таке. 

Вона хотіла продовжити, але Лоренс шарпнула її за рукав. 

А потім сталося ще біль дивне зі свого місця став Лоранд. 

– Я Лоранд Абсент прошу вибачення у моєї подруги Роуз Декабріз, за те що не допоміг їй тоді, коли вона найбільше потребувала і мені немає прощення за мої жахливі думки, що ти нічого не робиш і за пізно вирішила діяти. Я не прошу, щоб ти мене вибачила. Не потрібно, – він смиренно схилив голову, мабуть, ледь не вперше в житті і так само сів. 

Королева важко зітхнула, відчуваючи, як їй здається, наче вона зараз впаде у прірву. Лоранд, як він міг? Та вона знову не подала виду і з беземоційним виразом відказала. 

– Ні, я вибачаю, – сказала, хоч гіркоту у голосі приховати ніяк не вдалося. 

За правилами того, що вона розпочала, повинна була це зробити. 

Але потім сталося ще більш дивне зі своїх місць встали Евридіка, Хель, Емілія і Мельгія. 

– Я Евридіка Ладор стаю на захист королеви Роуз, – відповіла вона рішуче, вловивши зміну в стані, – вона зробила все що могла заради своєї країни і ми не вправі говорити щось про це. Ми ті хто два роки нічим їй не допомагали, залишили їх напризволяще і тепер хто ви такі, щоб говорити щось про це, – вона обвела залу поглядом і подивилася на усіх з докором, – Коли обрані прийшли їхня країна була вже майже знищена. І я прошу вибачити, що не могла нічим зарадити, – сказала вона, вклонившись, і сіла на своє місце. 

Така полум'яна тирада зворушила її до глибини душі.

– Дякую вам, Евридіко, – ледь схилила голову у відповідь, приймаючи її захист. 

Неочікувала, що увесь цей час вона справді так думала. Раніше знала її лише як Евелон королеву Медлентену, та тепер, ставши знову собою виглядала ще більш вражаюче. 

Вони переглянулися з усмішками і я кивнула. Вона нізащо не видасть свою подругу, адже її колишній чоловік король Медлентену теж був тут, тому потрібно бути максимально обережними. 

Слова Хель і Емі були однакові. 

– Ми просимо вибачення за те, що були байдужі до твоєї країни, за те що так пізно обрали сторону, за те що ледь не дозволили знищити все. 

– Я Мельгія аль Конор дель Абсент, – всі здивувалися, коли вона назвала повне ім'я, адже раніше ніколи його не згадувала. – Хочу виказати свою повагу до королеви Рози Декабріз, яка всі два роки тримала оборону своєї країни, яка захищала нас, щоб Посуха не знищила і наші території. Я хочу попросити вибачення, що деякий час працювала на королеву Леандру, – сказала вона з у її тоні справді була глибока повага. 

– Дякую і вибачення прийняті, – нарешті змогла й щиро усміхнутися. 

– Невже це те що я думаю? – тихо прошепотіла Алітарія. 

Альмір їй на це лише кивнув. 

– Не думала що коли–небудь справді відвідаю такий захід. Гадала, що ця традиція уже давно втрачена, – відповіла вона чи то з захопленням, чи то навпаки з насмішкою. 

Цю дівчину усе ще було надто складно розуміти, тому навіть не старалася. 

Наступною встала Ківенда. 

– Сьогодні перед тим як піти на цю раду моя піддана Хаседо Елевонда Евермонт принесла мені один цікавий лист, який вона попросила відкрити, якщо виникне така ситуація як зараз. Це від дівчат, – сказала вона, зачекавши поки все завершиться. 

Цікаво, що вона сама на цей рахунок думала. Чи просто вважала себе надто далекою від Країни Квітів. 

– Анджеліка передбачила це, – почувся шепіт між іншими. 

– Тоді відкрийте його, – попросила в неї, ледве стримуючи цікавість.

– Звичайно.