Розділ 2. Шлях пустелею.

Нам дали лише тиждень, але зібралися ми швидше, ніж потім прощалися зі всіма. Для мене справді було дивне відчувати таку байдужість як і Аделі. Тепер для мене це теж нічого не означало. 

Все що нам потрібно було, це браслети, щоб відчути небезпеку, спеціальні заколки для зменшення ментального впливу і подарунки, які ми отримали ще на ярмарці. 

Перед тим як йти вислухали багато настанов від Хель, нас дуже добре вчили протистояти впливу, щоб нізащо не піддатися Леандрі. 

Кожний хотів піти з нами, але це було неможливо, я ловила це в їхніх поглядах, між рядками того, що вони говорили, але це був шлях, який ми мали пройти самі, ми справимося і принесемо хороші вісті. 

Інші пообіцяли не сидіти склавши руки, і ми були впевнені, що так і буде. Наша жертва не пройде даремно. Ні, вона точно не вб'є нас, лише буде тримати як заручників, щоб отримати якнайбільше. 

Нарешті настав день, коли ми змогли вирушити. 

Ми склали усі потрібні речі речі в сумку і рюкзак. Енгайда змогла провести нас лише до кордону пустелі, а після цього змушена була повернутися. 

Якщо подумати це наша перша подорож у якій вона не буде нашим Провідником. Ця неочікувана самостійність давила на плечі, а пустеля Тондо приймала нас гарячим повітрям, а кожний крок міг стати останнім. 

А ще ми були тут зовсім самотніми, це ж подумати, якщо ми загинемо тут, ніхто навіть не дізнається. 

– Анджелі, – торкнулася мого плеча Аделі, – ти як завжди витаєш у своїх думках, – додала вона з легкою усмішкою.  

– Ох так, вибач. Ти сама як? – запитала подивившись на неї з тим же занепокоєнням що й вона.   

Аделі зітхнула і подивилася на горизонт, де скільки сягав зір було безмежне пустельне море. 

– Цікаво, скільки нам йти? – протягнула я, спрямувавши свій погляд туди куди й подруга. – Коли вона захоче зустрітися з нами? – і чомусь це звучало приречено. 

– Важко сказати, – знизала плечима вона, а тоді додала спокійно, – сподіваюся найближчим часом. 

Ми йшли лише вночі, удень було настільки спекотно, що продовжувати шлях було неможливо. Це було дивно бути тут самотніми, лише наші тіні з нами, пісок і небо, і сонце. Більше нічого. Ми не знали скільки повинен тривати наш шлях. Я знову засинала, чекаючи коли настане ніч. 

– Анджелі, пора, – розбудила мене Аделі. 

Я вдихнула холодне повітря і здригнулася, закутуючись в теплу накидку. Вітер розвівав моє волосся, завязане у високий хвіст. Ми відправилися далі. Йшли прямо, поки не побачили замок. Він здавався невеликим і наче зробленим з піску, зважаючи на його колір, а ще архітектурний стиль. 

– Ми перейшли кордон? – здивовано перепитала Аделі з надією. 

Ми не знали скільки днів пройшло поки йшли, тому що жодна техніка тут не працювала, а одноманітні дні давно злилился в один. А надія, що вона справді зустрінеться з нами 

– Я думаю вона чекає на нас, –  впевнено сказала. 

У видінні я бачила замок, тож тепер могла з упевненістю сказати, що це не міраж. 

І вона справді зустріла нас. Ворота замку відкрилися і перед нами постала  велична жінка в одязі кольору піщаного кольору, цього разу це була не сукня поділ якої розвівався. Її образ складався з кофти з майже прозорим рукавами, які йшли наче накидка і спідниці. Взуття у неї на превеликий подив не було. 

– Заходьте, – запросила нас Посуха і здавалося поспішала. – Я давно вже зачекалася на вас обрані, – сказала дещо уїдливим тоном, мабуть, щоб ми не забували, що вона лиходійка. 

Як зачаровані пройшли за нею, ступили крок за ворота і слухняно попрямували в тронну залу. 

– Чому ви хотіли нас бачити, королева Посухи Леандро? – поцікавилася стримано і зробивши реверанс прийнятий у цих краях, відступила крок назад. 

Аделі зробила теж саме і це вийшло у неї навіть краще, ніж у мене. Усе ж ми вивчали традиції двох різних країн. 

Вона зітхнула, втомлено посміхнулася і з дивним поглядом подивилася на нас. 

– Все що мені потрібно, це щоб ви відновили мою країну, ту від якої тепер залишився лише міраж, лише далека згадка, зробіть все шоб відновити його і тоді ви будете вільними. Даю клятву, – її голос звучав впевнено і не схоже було, що вона обманює. 

Та чи можна вірити на слово лиходійці? Попри щирість, яка лунала у її голосі на початку я не могла не турбуватися про те, а чи не хоче вона нас просто використати. 

– А якщо у нас не вийде? –  прошепотіла Аделі, запитуючи те про що я навіть не подумала, зосередившись на глобальній проблемі. 

– Не хвилюйся все у тебе вийде, Аделардо, – її усмішка була холодна, наче тепер, коли ми опинилися на території Посухи у нас був лише один єдиний варіант – повністю дослухатися наказів. 

Нас провели в наші кімнати і вона побіцяла, що розповість нам більше інформації пізніше. 

От тільки, я знала що вона не прийде, що насправді ми тут лише заручники і попри клятву не вбивати нас, ми маємо самі знайти спосіб виконати її прохання. Аделі з розумінням подивилася на мене перед тим як зачинити двері своєї нової кімнати.