Пролог 1

Евридіка на повні груди вдихала повітря рідного дому. Як багато часу минуло відтоді, як вона востаннє переступала його поріг. 

– Тоді я повертаюся, щасти тобі! 

– Дякую тобі за все, Тайле, – вона міцно обійняла друга і той зник у порталі, неохоче відпустивши її. 

Їхнє прощання було занадто коротким для тих, хто ще не скоро побачиться знову, занадто ніяковим для тих, хто так довго був разом. Та вони не мали можливості розділити цю мить.

Вона повернулася і зникла у коридорі. 

Евридіка не була тут цілу вічність, та все одно відчувала ностальгію, наче лише вчора проходила цим коридором, де зовсім нічого не змінилося. Той самий холод, який після купання в крижаній воді став ще більш відчутним. І стіни, наче з чорного металу, на яких висіли картини лиш для того, аби чимось їх заповнити. 

Таким був її дім. 

Пряма протилежність гарячому пустельному повітрю і розкоші, яка була в Медлентені. Та вона не сумувала, лиш раділа, що позбулася золотої клітки, у якій перебувала стільки років і куди добровільно пішла. 

Штовхнула чорні двері, які від стін відрізнялися хіба смарагдовими візерунками, і спробувала спинити серце, яке закалатоло з шаленою швидкістю. 

–  Королево Лоренс! – вигукнула вона.

І хоч знала, що така поведінка не личить аристократці і колишній правительці, не змогла стримати радості, яка накрила її. 

– Мені здалося чи я справді почула голос Евридіки, – вона не повірила одразу і глянула на її сестру, яка теж була тут запитально. 

Як завжди, у розслабленій позі і зовсім не відповідному одязі у пустельному стилі. 

– Тобі було так сумно без мене, сестро, що ти вирушила вслід за мною? – натомість запитала вона з лінивою усмішкою. 

І якщо на перший погляд могло здатися, що Евридіка для неї не варта уваги, то насправді  так ставилася до кожного. Просто звикла вважати себе найкращою.

– Звичайно Сайшеленс, мені було недостатньо твоєї компанії там, – прошипіла вона. 

Королева оглянула її з ніг до голови, а тоді сказала. 

– І що це за дурні імена? – її погляд сповнився зневажливості, а тоді додала, – Діко, люба моя племіннице, чому ти не сказала, що промокла, тобі варто прийняти ванну і поїсти. Ти схудла, – невдоволено завершила. 

Евридіка усміхнулася. Щиро і навсправжки, а тоді підбігла і обійняла її. Нарешті вона вдома і більше не почувалася самотньою.

Королева розгубилася від такого прояву емоцій, та все ж не відштовхнула, а лиш погладила по спині і тихо зашепотіла. 

– Усе гаразд. Ти тепер в безпеці, – і ці слова не були звичайним заспокоєнням, а справжньою клятвою, що її більше ніхто не насмілиться образити, адже поплатиться життям. 

Вона видихнула з полегшенням і відступила на крок. 

– Вибачте, – зніяковіло мовила. 

Усе ж і сама не славилася такою реакцією, просто так виявила вдячність. 

Її кімната теж не змінилася: простий інтер'єр і лише найнеобхідніші меблі. Та це було в безліч разів краще, аніж там, у пустелі. 

Лоренс не розпитувала одразу – чекала, поки вона сама усе розкаже, і дала їй час на відпочинок. Лиш наказала служницям стежити аби вона нічого не потребувала. 

– Ти плануєш щось робити чи вирішила назавжди залишитися у тіні? – одного дня запитала Психея, не витримавши її апатичного стану. 

І справді…останнім часом нічого не хотілося, окрім сидіти на ліжку і дивитися в стелю. Хоча ні, щоб усе не виглядало так скрутно і безрадісно, вона вишивала щось таке дивне, чого навіть сама не розуміла. 

Коли вона переступила портал два тижні тому, то була певна, що розгорне, як то кажуть бурхливу діяльність, та зараз усвідомила, що повністю випалена зсередини. 

Назавжди залишитися в тіні, подалі від усього цього, і до кінця життя ніде не з'являтися — здавалося чудовим ідеєю, та навіть це не могло тривати вічність. 

Вона відклала у бік чергову незрозумілу вишивку.  

Це було щось схоже чи то на криваву квітку, чи то на жар птицю, яка не вийшла правильно, кінці ж цього “витвору мистецтва” були чорними. 

– Навіть спалені дотла ми будемо сяяти щодня, – раптом проспівала Психея. – Імена забуті давно, згадані будуть кожним.

Дерева зі знищеним корінням проростуть,

А небо зорями сповнене буде.

Ключ знайде лиш той, у кого серце в броні з жару, – останні слова далися їй важко і вона опустилася на холодну підлогу аби прийти до тями. 

Без сумніву, її сестра щойно сказала пророцтво, а вона сама його й створила. Вона й ніколи не здогадувалася, що є тією самою Вишивальницею, чиї роботи втілюють реальність. Про них уже давно не було жодних згадок і вважали, що магія ця вже давно втрачена. Та тепер вона її представниця, можливо єдина у своєму роді. 

Психея розгублено розплющила очі і здивовано глянула на неї. 

– Невже я сказала пророцтво. Що там було? – і якщо спочатку її тон був наляканим, та водночас з тим змінився на зацікавлений. 

– Ти ж знаєш, що я не можу сказати, – усміхнулася Евридіка – Та нам якнайшвидше потрібно піти до Лоренс. 

Досить уже скніти у цих стінах, вона затрималася занадто довго. Королева чекала на них у своєму кабінеті поруч з нею, був радник і їхній дядько Рейнгард. 

 Вони підійняли на них погляд і запропонували сісти. Цього разу Евридіка розповіла усе і нічого не приховала,  слова давалися їй значно легше, аніж здавалося на початку. 

– Думаю, твоя легенда про вашу хворобливість чудово підійде, – сказав Рейн, змірюючи їх поглядом своїх чорних глибоких очей. 

– Я завжди славилася своєю вигадливістю, – сказала сестра, гордо задерши підборіддя, хоч і усмішка її була все ще розгубленою. 

Усе ж не кожного дня надається честь виголосити пророцтво, хоча здавалося, що вона єдина, хто зможе прочитати їх. 

– Тепер нам потрібно створити третю сторону чи не так? – поцікавилися Психея згодом, – власне нас, усе одно не цікавила, ані Посуха, ані Роуз.