Розділ 24 - Доступ до архіву древніх отримано

Я розвернув великий голографічний екран, на який і вивів наш дашборд. — Алексе, давай я буду керувати нашою подорожжю в минуле нашої імперії, — повідомила мені кохана.

Не встиг я відповісти, як на екрані вже закружляла карусель із папок та різних файлів. Ліанна досить-таки швидко рухалася вглиб архівних записів, не перестаючи коментувати свої дії. — Розумієш, Алексе, ще зовсім недавно я та Єва «прошерстили» цей архів і вздовж, і впоперек. І ми натрапили на одну дуже цікаву інформацію, але не встигли її опрацювати та залишили це на потім. От якраз сьогодні це «потім» і настало, так що наберись терпіння, поки я знайду ті записи.

З тих записів ми дізналися дуже цікаву річ, продовжувала говорити Ліанна — на самому початку створення імперії керував імперією тільки один Імператор, і він мав свій рід, тобто династію. А династії «Сонця» та «Ягуара» ніколи не правили імперією. Та через якийсь час імперією стала править династія «Ягуара», а ще через тисячоліття після них стала правити династія «Сонця». А от куди ділася та третя династія зі своїм Головою роду — історія про це мовчить. Але ми знайшли договір між династіями про черговість керування імперією, тобто кожне тисячоліття одна династія поступається троном другій. І коли прийшов час династії «Сонця» віддати кермо «Ягуарам», то вони відмовилися, мотивуючи свою відмову якимось несуттєвими причинами. Реакція Ягуарів була миттєва — силове захоплення влади. Результат того невдалого захоплення ми спостерігаємо сьогодні.

— Алексе, а ще ми знайшли дуже давній архів із закритим доступом за допомогою потужного шифру. І ми залучили нашого ШІ Стенлі допомогти з цією проблемою, і вчора я отримала від нього ключ доступу до цього архіву. Алексе - Стенлі попередив, що цей архів дуже давно ніхто не відкривав, більше десяти тисячоліть. Це архів предтеч нашої імперії. — Стоп, Ліанно! — не встиг я сказати «зупинись», як Ліанна вже встигла ввести ключ та дати команду розархівування.

Раптом прозвучав різкий неприємний звук, і на моніторі з’явився напис: «Спроба несанкціонованого доступу до архіву». Ліанна перелякано застигла на місці і не могла вимовити ні слова. Я швиденько її обійняв та тихенько і спокійно сказав: — Не хвилюйся, нічого непередбачуваного не сталося. Просто тебе попередили — не чіпай.

Ліанна, заїкаючись, промовила: — Мене... мене вдарили, ментально вдарили, і дуже боляче!

Тепер уже я розхвилювався. Миттю перейшовши на ментальний зір, оглянув її ауру. Я побачив, що було втручання, але це був просто ментальний ляпас, про що й сказав Ліанні. Вона, мов мале дівчисько, похнюпившись, спитала: — За що мене так... ментальним ляпасом? Я ж нічого поганого не зробила, я для тебе старалася ... — Кохана моя, не хвилюйся, ти просто не звернула увагу на попередження Стенлі, що це архів предтеч, та й ще захищений. А от я ляпасів не боюся, тому ми все-таки спробуємо його відкрити? - Сміючись відповів Ліанні.

У неї відразу загорілися очі. — Так, так, швидко! — промовила вона. — Я ключ доступу тобі вже відправила. Вона вже забула про ту пригоду і в її очах знову засвітився зацікавлений вогник.

Я спробував ментально ввести код, і його прийняли, але з’явилося повідомлення, що необхідно увімкнути фізичні пристрої — клавіатуру та сканер. Я хотів було пожартувати, тобто спитати, можливо, ще й мишу увімкнути, але передумав жартувати з древніми технологіями. Наступна команда запропонувала покласти долоню на сканер. Як тільки поклав, так відразу відчув різкий біль в районі подушечки одного з пальців. Хоча я й здригнувся від несподіванки, але руку все-таки не зняв зі сканера. Ліанна стривожено глянула на мене: — Алексе, що... що сталося? Чому ти здригнувся? — Та нічого, просто програма взяла у мене краплю крові — відповів коханій.

Пройшло кілька хвилин у тривожному чеканні, невідомо, що ще утне ця програма. Раптом зображення почало мінятися, і на моніторі, чи то пак на екрані, з’явилося зображення планети — це був вид з космосу, потім зображення перетворилося на відеофрагмент. Планета почала збільшуватися в розмірі, мовби відеокамера почала спускатися на планету все нижче та нижче. Ось з’явилися моря та океани, гори та степи. У мене аж серце забилося — це... це Земля, моя рідна Земля! І тільки-но хотів повідомити це коханій, як камера спустилася ще нижче, і я зрозумів — ні, це не Земля. Це зовсім не Земля. Я тепер розчаровано спостерігав за планетою, краса якої перестала мене цікавити. Ліанна весь час спостерігала за мною, за швидкою зміною моїх емоцій — вона все зрозуміла. Підійшла до мене зовсім близько, взяла в долоні моє обличчя та легенько поцілувала в губи. — Алексе, давай вимкнемо, мені здається, що на сьогодні досить. — Мабуть, так, — відповів я. — Давай просто посидимо, послухаємо музику.

Але раптом з’явилося сповіщення: Єва та Майкл просилися до нас в гості. — Ну що, будемо приймати гостей? — запитав я. — Звичайно, Алексе, я так скучила за Євою, та й не терпиться мені розпитати її про їхній медовий тиждень! Ліанна відповіла, що ми вдома і вільні, тому ласкаво просимо до нас. За десять хвилин з порталу нашої гостьової кімнати вийшли наші молодята. Їх неможливо було впізнати: хоча їхній вигляд був дещо втомлений, але вони були такі щасливі та й ще трималися за руки, мов діти в садочку. Ліанна миттю піднялася та підбігла до Єви, обійняла її, а потім взяла за руку та потягнула її в оранжерею.

— Сідай, Майкле, — вказав я на крісло. — Вина вип’єш? — запитав я. — Так, — відповів він, я пішов до бару, взяв пляшку свого найкращого вина та два бокали. Хоча наша прислуга — це не живі люди, а дроїди яких можна експлуатувати коли завгодно і скільки завгодно та я все ж таки волів би багато чого робити самостійно. Зварити каву, подати та налити вина і таке інше.