Розділ 23. Зустріч з підданими

Очі Ліанни засвітилися нестримним бажанням почати освоєння цього додатка, але я вирішив трохи пригальмувати її запал.
— Сонце моє, заспокойся, будь ласка — ти ж бачиш, що в твоєму Департаменті, окрім тебе, більше нікого немає. Давай зробимо так: для початку ти увімкнеш синхронізацію твоєї тепер уже робочої вкладки зі своєю нейромережею. Це дасть тобі можливість постійно тримати під контролем свій департамент. А тепер скажи мені, будь ласка, яке перед тобою стоїть найголовніше завдання?
— Алексе, — засміялася Ліанна, — невже ти маєш мене за дурепу? Звичайно, що наразі я командир без війська, тому кадрове питання для мене найголовніше.

Підійшовши до коханої та обійнявши її, я сказав їй на вушко:
— Ніколи я не вважав тебе дурепою, тому спокійно віддаю під твоє керівництво один із найважливіших департаментів імперії. Але давай подумаємо, де брати чи то шукати людей? Можливо, ти вже щось маєш на думці?

Ліанна повернула до мене обличчя і, взявши моє обома долонями, потягнулася своїми вустами до моїх та легенько поцілувала мене. Потім, відсторонившись, повідомила:
— Так, я маю таку думку і навіть знаю, де шукати.
Я здивовано глянув на неї. Ліанна голосно засміялася:
— Алексе, ти не повіриш, але такі люди є. Це мої одногрупники по Академії. — Глянувши на моє обличчя, вона знову розсміялася: — Коханий мій, всі мої одногрупники — це діти заможних батьків, які мали у своєму розпорядженні персональні стазис-капсули. Після попередження попереднього імператора про можливу загибель імперії та його прохання зберегти життя на найближчі тисячу років своїм дітям, які стануть опорою у відродженні держави, більша частина молодих фахівців була захована в стазис-капсулах. Алексе, любий Алексе, — продовжила Ліанна, — ти мабуть забув, що якраз у цей час відбувається масове пробудження підданих тієї імперії...

— Йосипе драний! — вигукнув я, чим спантеличив свою кохану. — Як це я зміг забути? Вже більше ніж пів року піддані імперії виходять зі стазису, а я про них забув! Це вже ні в які ворота не лізе, адже я ще пів року тому заблокував їм усі портальні переходи, і вони тепер всі ізольовані у своїх домівках…
— Та не хвилюйся, — швидко відреагувала Ліанна. — У них повинні бути річні недоторканні запаси продовольства та води. Хоча я цілком із тобою згодна, що це дійсно ні в які ворота не лізе, — вона голосно засміялася, щиро втішаючись дивовижній земній фразі, а мені відразу відлягло та стало значно легше дихати.

— Так, Ліанно, як би там не було, але необхідно терміново діяти.
— Що ти задумав, коханий?
— Я абсолютно для всіх відкриваю портальні переходи до зали Імперської ради. Вона розрахована на тисячу робочих місць, тому, сподіваюся, вмістить усіх наших переселенців у часі. Нам для початку необхідно всіх зареєструвати. Повторюся — обов’язково реєструвати. Нам просто необхідно знати, хто в який бік дивиться, щоб потім знати, з ким нам по дорозі, а з ким — ні.

Сказано — зроблено. Я активував усі нові портальні переходи, але спрямував їх до зали Імперської ради. При активації портальних майданчиків мав прозвучати спеціальний сигнал, який сповістить, що телепорт активний, а також розгорнутися голографічне повідомлення про негайне та обов’язкове прибуття до Імператорського палацу.

— Ліанночко, як ти? Чи готова знову зустрітися зі своїми родичами? Адже перша спроба такої зустрічі була невдалою.
— Звичайно, що готова, — з вдаваною бадьорістю відповіла вона.

Я не став акцентувати на цьому увагу, нехай буде так. І ми разом зробили крок у портальне коло.

Зал був майже весь заповнений людьми — дорослими й дітьми — і шумів, мов хорал у фоє якогось театру. На нас ніхто не звернув уваги, бо через портал постійно прибували нові піддані. Ми й самі не стали привертати до себе поглядів.
— Алексе, давай просто походимо серед людей. Можливо, я знайду своїх друзів, — запропонувала Ліанна.

Не встигла вона це промовити, як до неї майже підбігла дівчина, її ровесниця, і взялася обіймати й цілувати.
— Ліанночко, подруженько моя! — защебетала вона. — Ти жива! А нам же повідомили, що ти зрадила імперію, тебе засудили й відправили в заслання, звідки не повертаються...
Ліанна теж щиро зраділа подрузі, а потім заспокоїла її:
— Насправді на мене звели наклеп, але та справа навіть до суду не дійшла.

Подруга тихо прошепотіла їй на вушко:
— А хто той красень, що не відходить від тебе ані на крок?
Ліанна, зашарівшись, відповіла:
— Це мій чоловік, Алекс.

Я миттю перейшов на ментальне спілкування і попросив кохану не розкривати всієї правди про нас: «Давай просто походимо межи людьми та послухаємо, що вони знають про реальну ситуацію. Взагалі, про що вони говорять і який у них настрій».
Ліанні сподобалася ця пропозиція.
— Тільки ти не намагайся від мене втекти, — сміючись, додав я.
Вона лукаво глянула на мене і чітко промовила англійською:
— Yes, Sir!

Я аж остовпів: звідки вона це знає, та ще й промовила без жодного акценту! Побачивши мій спантеличений вираз обличчя, Ліанна весело засміялася.

А я все таки вирішив що сьогодні ми взагалі не будемо розкривати себе. Залишимося просто серед людей, пройдемося і просякнемо їхнім настроєм та енергією. Замість мене офіційну бесіду проведе наш керуючий космічною станцією «Алерія» — ШІ Декар. Я вже накидав ему тези сьогоднішнього спілкування. Головна задача станом на зараз — з'ясувати, чого люди чекають, розпитати про їхні насущні потреби, а також коротко розповісти їм про реальний стан справ в імперії. Для початку цього буде цілком досить. І, звісно, всі мають пройти обов'язкову реєстрацію.

Раптом заграла музика. Зал умить затих, і всі повернули голови в той бік, де мав би сидіти Імператор. Я добре пам'ятаю, як кілька місяців тому піддані зреагували, коли я вперше сів в імператорське крісло. Тоді розмови не вийшло, бо мене просто не сприйняли як правителя. Тому сьогодні я в режимі інкогніто ходжу серед натовпу як звичайний підданий. До речі, мені це навіть сподобалося.