Розділ 2 - Важлива розмова

Алекс

Денис добре знав моїх друзів, так як і вони його, адже ми раніше, ще на Землі, часто зустрічалися разом. Взагалі Денис опікувався мною краще, ніж батьки. Хоча він старший від мене всього на шість років, але його авторитет я визнавав безперечно. Не можу сказати, чому так сталося — як правило, менші брати бунтують проти старших, намагаючись довести, що і вони не гірші. Так було завжди майже в усіх сім'ях, які я знав чи пам'ятав. Але я навіть і не задумувався над цим питанням, адже Денис завжди розумів мене, підтримував і ніколи не принижував на правах старшого брата. Взагалі стосунки у нашій сім'ї були якісь незрозумілі для мене. Я ніколи не відчував на собі батьківської та й материнської любові в повному обсязі — мені здавалося, що вони до мене якісь байдужі, чи що? Та й я не звертав на цей факт особливої уваги — у мене був старший брат, який повністю покривав їхню байдужість своєю увагою до мене. Тому нестача батьківської уваги, мене не дуже то й хвилювала.

Ось так я й ріс та дорослішав, та Денис все одно залишився для мене найкращим братом, другом — і я б сказав, майже батьком. І коли я потрапив у цю халепу з космічними піратами і залишився один у чужому світі, я не сумував за батьками — я сумував за своїм старшим братом, за Денисом.

І ось він біля мене, ми знову разом — і в мене мовби відросли крила та відкрилося «друге дихання». Поки ми обіймалися та витирали скупі чоловічі сльози, Стас з Крістіною та Андрій з Вікою, поговоривши з Ліанною, пішли з кімнати, залишаючи нас у тісному сімейному колі. Я було спробував їх зупинити, але Ліанна, підійшовши до мене, промовила:

— Любий, зупинися — завтра ми зустрінемося разом і поговоримо.

Потім вона підійшла до Соул та, обійнявши її за плечі, повела до нашої їдальні.

— Ходімо, Соул, приготуємо вечерю, поки наші чоловіки поговорять між собою.

Раптом по нейромережі до мене звернулася Єва:

— Алексе, у мене термінове повідомлення для тебе. Денис не є твоїм рідним братом — ваші ДНК абсолютно не збігаються між собою. Швидше за все, Денис це знає — поговори з ним на цю тему.

У мене раптом досить таки тривожно закалатало серце, хоча я й підозрював що є якась таємниця від якої мене, можна сказати - оберігали. Спробую обережно вивести на цю розмову Дениса.

— Денисе, ти навіть не маєш найменшої уяви, як я радий тебе бачити. Я дуже сумував за тобою. Але я ніяк не можу зрозуміти, чому зовсім не сумую за нашими батьками. Та й дитинство в мене було якесь незрозуміле — мовби і батьки були, але я був для них мовби нерідний.

— Так, Алексе, — промовив до мене Денис, — ти абсолютно правий. Давно потрібно було мені відкрити тобі всю правду.

Денис

Я так і не зрозумів, чому батьки не наважувалися розповісти Алексу про те, що він їм нерідний. Я вже й сам почав було сумніватися — а чи знаю я всю правду про Алекса? І от Алекс запитав мене про батьків — отже, необхідно все розповісти, хоча і я мало що знав про Алекса та його дитинство. Я не розумів поведінки своїх батьків щодо меншого брата — звідки у них з'явилася та відчуженість щодо нього. Я знав, що Алекс це все відчував, але ніколи не питав мене про це.

У дитинстві та й у старшому віці ми завжди ладнали з ним у будь-яких питаннях. І навіть коли він став студентом, у наших стосунках нічого не змінилося. Я б не сказав, що він був настільки слухняним, щоб безперечно прислухатися до моїх порад чи зауважень. Але ми ніколи не доводили наші розмови до суперечки — завжди знаходили компроміс, якщо наші погляди в чомусь не збігалися. І от Алекс та ще четверо його друзів пропали безвісти — я картав себе за те, що не догледів, не вберіг його. Повідомивши батьків, що Алекс зник безвісти, мені здалося, що вони якось зітхнули — мовби з полегшенням. Я вирішив, що поговорю про це з ними пізніше, коли знайду свого названого брата.

Я почав з Алексом розмову, яка спочатку якось не клеїлася. Чи то я не знав, з чого почати, чи тому що Алекс якось відсторонено сприймав мою розповідь — мовби боячись почути щось таке, чого не хотілося б чути. Але тут, мовби відчуваючи напругу між нами та розуміючи що буде дуже важлива розмова, до нас підійшли наші дружини та й спитали, чи можуть і вони приєднатися. Алекс і я майже разом сказали, що звичайно можуть — у нас немає від них жодних таємниць. Соул сіла біля мене, обійнявши мене, Ліанна теж притулилася до Алекса та поклала свою голівку йому на плече. Атмосфера відразу змінилася на краще, і я почав свою розповідь вже трьом слухачам.

Я розповів все — починаючи з самого нашого дитинства. Алекс теж підключився до розмови, до наших спільних спогадів. Потім розповідав про себе — про те, як шукав Алекса та як із своїм товаришем Ігорем потрапив у халепу, тобто в полон до космічних піратів. Про те, як опинився на зорельоті «Блукач Всесвіту», капітаном якого була Соул. Потім розповів про нашу романтичну історію з Соул. Про повернення її батька до капітанських обов'язків. І звичайно ж про вагітність Соул.

З самого початку наші жінки сиділи та слухали мовчки, боячись навіть поворухнутися. А потім я побачив дві пари жіночих очей, на які почали навертатися сльози. Алекс піднявся на ноги, підіймаючи за собою й свою Ліанну — ми теж піднялися та й обійнялися всі вчотирьох, притулившись головами один до одного. І раптом в цей час нас накрила хвиля незвичних почуттів — це була хвиля радості, хвиля розуміння, що віднині ми стали справжньою та міцною сім'єю. І що тепер у нас все буде добре — і знову з'явилося відчуття, що ми не в гостях у Алекса, а реально вдома. І якось нам стало добре та спокійно на душі.

— Ну що ж, — сказав Алекс, — а тепер нам пора всім відпочити. Ліанна проведе вас до ваших постійних апартаментів. До речі, — продовжив він, — у вас тепер є невеликий басейн зі справжньою водою — коротше, ви розберетеся. А мені необхідно трохи попрацювати. Завтра нас усіх чекає важка та важлива розмова.