Розділ третій

Відкритий простір та тепло зробили диво із Алісою: тільки-но опинившись поза впливом холодного жаху, вона пожвавішала, замовила собі гарячого чаю у розгубленого кухаря, котрий, схоже, тимчасово виконував роль офіціанта, та повідомила, що готова давати свідчення. Офіцер Джонсон уважно записав прізвища, імена, адресу проживанння та номери кают обох подруг, потім запитав:

- Що ви можете розповісти про цей інцидент?

Юна збиралася відповісти, але Аліса випередила її, прощебетавши:

- Що тут розповідати. Ми прийшли в кафе пообідати, вже починали їсти десерт, коли раптом одна з офіціанток вибігла крізь двері…

- Ви знаєте, котра була година? - перебив офіцер.

- Десь пів на третю.

- 14:42 чи 14:43, - сказала Юна. - Я бачила час на телефоні, коли ховала його у кишеню, встаючи з-за столу.

- Дякую, це нам допоможе, - офіцер схвально кивнув головою. - Отже, одна з офіціанток вибігла крізь двері?

- Вона виглядала дуже наляканою, в її очах був такий невимовний жах, що я мусила спробувати допомогти, - продовжила свою історію Аліса. - Я підійшла до неї і запитала, що трапилося…

- Ти сказала “вам допомогти?”, - перебила Юна.

- Дійсно, - згодилася Аліса. - Я запитала, чи можу їй чимось допомогти, а вона…

- Чому саме ви підійшли до неї першою?

- Ми були єдиними гостями у кафе, офіціантів навколо не було, бо ми за декілька хвилин до того бачили, як вони виносили замовлення на обслуговування номерів, - відповіла Аліса.

- Добре, що далі?

- Вона не могла вимовити й слова, тільки показувала у напрямку дверей, повторуюючи слово “там”, “там”. Я подумала, що там комусь може знадобитися допомога і поспішила перевірити, що сталося.

- А я допомогла офіціантці сісти на стілець і вирішила, що маю піти за Алісою, бо хтозна, що трапилося.

Офіцер безпеки подивився на дівчат з докором:

- І жодній з вас не спало на думку, що треба покликати на допомогу, замість того, щоб самим наражатися на небезпеку?

- Вибачте, ми виходили з припущення, що не можна втрачати часу, бо треба допомогти людині у біді, - посміхнулася Аліса.

- Добре, - офіцер зітхнув. - Що було далі?

- Далі я зайшла у морозильник, до цього швидко оглянувши кухню та інші двері, побачила її на підлозі і… - Аліса манірно піднесла руку до очей, цей акторський жест Юна бачила багато разів. - Мені складно про це говорити…

- Спробуйте, будь ласка, - не було зрозуміло, чи повівся офіцер на Алісину гру. 

- Мабуть, я застигла в шоці, тому що більше нічого не пам’ятаю, тільки те, як ваш колега, О’Донован, запитув про мій телефон.

- А ви що робили далі? - офіцер звернувся до Юни.

- Я теж зазирнула на кухню через віконечко, покликала Алісу, почула її голос з тієї кімнати, зайшла і… побачила жінку на підлозі. Потім марно намагалася вивести Алісу з кімнати, вона була в шоці, не могла говорити. А далі з’явилися ваші люди у супроводі одного з офіціантів.

- Зрозуміло, - чоловік зробив кілька записів у своєму записнику. - Чи торкалася котрась з вас чого-небудь у холодильнику або інших кімнатах?

- Ні, - сказала Аліса.

- Так, - сказала Юна одночасно з нею.

Аліса здивовано подивилася на подругу:

- Чого я торкалася?

- Не знаю, чого саме торкалася ти, але я, наприклад, торкалася дверей у службове приміщення, коли заходила, могла торкнутися дверей кухні, коли зазирала всередину, а ти могла торкнутися чогось у холодильній та морозильній кімнатах і просто не пам’ятати цього.

- Маєш рацію, - погодилася Аліса. - Може я чогось і торкалася.

- Пізніше вам доведеться підійти у офіс служби охорони та надати свої відбитки пальців, - сказав Джонсон. - Це звичайна процедура, щоб ми могли виділити ваші відбитки з-поміж інших.

- У мене ще ніколи не брали відбитки пальців, - Аліса виглядала надто задоволеною. - Як цікаво.

З службового приміщення вийшов офіцер О’Донован та підійшов до столику, за яким сиділа трійця. Він подивився на Джонсона із німим запитанням і останній похитав головою.

- Вам вже краще? - запитав О’Донован у дівчат. Ті ствердно кивнули. - Щодо ідентифікації: чи знаєте ви мертву жінку?

- Так, - відповіла Аліса.

- Можливо, - одночасно з нею сказала Юна.

- Дійсно? - здивувався О’Донован.

- Невже не зрозуміло, що це має бути жінка з каюти 1709, Катріна Щось-там, котру вже другий день марно шукають по всенькому лайнеру? - Аліса виглядала, як втілення невинності. - У вас має бути її фотографія, перевірте самі.

О’Донован подивився на Юну, чекаючи її пояснення. Та зітхнула:

- Мені теж здалося, що це жінка з каюти 1709, ми бачили, як вони з чоловіком заселялися.

- Ви живете у каюті номер…? - почав О’Донован і зупинився, очікуючи продовження від Юни.

- 1713, через одну каюту від 1709. Аліса живе у 1715.

- Чи були ви знайомі з гостею з каюти 1709? - запитав О’Донован.

- Ні, ми жодного разу не розмовляли, лише інколи бачили одне одного на кораблі.

- Коли ви востаннє бачили цю жінку?

- У четвертий день круїзу, - втрутилася Аліса, - ми бачили її на нічній латинській вечірці у клубі “Вельвет”.

- Отже ви не бачили її вчора або позавчора?

- Ні, - відповіли дівчата разом.

- І ви впевнені, що це гостя з каюти 1709? - допитувався О’Донован.

- Ні, - сказала Юна. - Я не настільки добре її роздивилася, але жінка дуже схожа.

- Хто ще це може бути? - здивувалася Аліса.

- Ми перевіримо цю інформацію. А поки що хочу попросити вас не розповідати іншим гостям про цей прикрий випадок…

- Прикрий випадок? Неймовірно! Для вас вбивство - це прикрий випадок? - мовила Аліса, а Юна подумала як би було гарно, якби її подруга вміла стримувати свої імпульси.