*

Не пам’ятаю, коли провалилася в сон, але прокидаюся я від того, що мені жарко. Я в кільці міцних рук. Мою потилицю гріє тепле дихання.  

Назар... згадую я.  

Тихцем вислизаю з його обіймів, хапаю свою сумку з речами, біжу до вбиральні, там приводжу себе до ладу, чищу зуби та роблю високий хвіст. Зайшовши в кімнату, я бачу, що хлопець прокинувся й сидить звісивши ноги з ліжка з телефоном у руках.  

— Доброго ранку! — спокійно вітаюся. 

— Доброго, — хрипло відповідає. — Я думав, що ти втекла від мене, — всміхаючись. 

— Ага, і шубу лишила, — проходжу в кімнату. — Але я і справді вже маю їхати, хочу додому, у своє ліжко, та треба ще деякі справи зробити перед цим.  

— Дай мені п’ять хвилин і я пригощу тебе кавою та разом поїдемо, бо тебе одну на такій дорозі лишати не варто.  

Здіймаю плечима. Що я можу сказати? Нам все одно їхати в одному напрямку.  

Поки я складаю ковдру і несу у сусідню кімнату, то Назар вже заходить в кімнату зі щіткою й зубною пастою в руці.  

— Я готовий! — посмішка блукає на його обличчі.  

Забираємо усі свої речі та спускаємося вниз. Він замовляє нам каву й гарячі бутерброди. Поки стоїть біля стійки, я маю змогу добре його порозглядати.  

На душі чомусь стає важко, розумію, що за десять хвилин нам доведеться прощатися і життя нас розведе. В кожного з нас своє життя, купа роботи і проблем. 

— Красуне, чому ти засмучена? Вже закохалася в мене? — вибухаю сміхом. Але ж...  

Я буду згадувати цей вечір. 

— З тобою вечір став яскравішим, дякую тобі за це, — промовляю й встаю з-за столика. 

— Все, погнали?  

Виходимо разом з готелю, дякуємо господарю за смачну їжу і м’яке ліжко, кожен з нас йде до свого авто аби увімкнути на прогрів.  

— Зупинімось десь на каву на заправці?  

— Мабуть, ні, бо я поспішати маю.  

— Яке поспішати? На дорозі ожеледиця ще, ти будеш їхати за мною, не більше шести десяти кілометрів на годину!  

— Тоді я нікуди не встигну. 

— Ну, іноді можна взагалі нікуди не встигнути, але лишитися неушкодженими.  

— Окей! Добре! Домовились! 

За кілька хвилин обдумую чи не буде це занадто, якщо я його обійму на прощання. Але він робить крок першим.  

— Йди обійму! Хоч трохи ще погріюся в твоєму сміху! — розкриває обійми й міцно мене притискає до себе, а я дійсно починаю сміятися.  

— Все, їдьмо!  

— А поцілунок буде? — підморгує мені і відступає на крок.  

— Цілуюся лише після побачень!  

От знову! Знову я з ним фліртую!  

— А не обдуриш?  

Гучно сміюся й сідаю у свою автівку та виїжджаю на дорогу. Настрій на висоті, хоч і трохи сумно. У великому місті кожен з нас пірне в свою роботу і будемо лише згадувати, як зустрілися в придорожньому готелі.  

Бачу у дзеркало заднього виду, як мене наздоганяє Назар, рівняється зі мною, пригальмовує й вказує вказівним пальцем собі назад. Закочую очі й трохи збавляю швидкість, дозволяю йому стати попереду себе.  

Музика гучно грає, я підспівую й блимаю йому фарами, коли він не дає мені сумувати, блимаючи аварійкою. Час спливає швидко, інколи я рівняюся з ним, а він проводить великим пальцем собі по шиї, вказуючи на мене. 

Так-так! Ніби мені хана, якщо я обжену його.  

На душі радісно, весь час посміхаюся, але не ризикую брати на обгін. 

На під’їзді до міста є автозаправка, він вмикає поворот і заїжджає на її територію. Повільно так, спостерігаючи за мною. Їду за ним.  

Не встигаю я зупинитися, як він опиняється вже біля мене. 

— Ти дуже неслухняна дівчинка, Нелю! — удає, ніби злиться на мене. — В якому районі ти живеш?  

Називаю свій район, говорить, що йому трохи далі. Тому він проведе мене.  

Домовляємося про наступну зупинку вже там і їдемо далі. Не хочу, щоб ця подорож закінчувалася, я б ще проїхалася стільки ж. Навіть у різних автомобілях.  

Під’їжджаючи до нашого місця, бачу, як хлопці йдуть з букетами, як дівчата приймають замовлення від кур’єрів, як пари обіймаються, цілуються. І чомусь на мої очі набігають сльози. Швидко кліпаю, не даючи їм стікати по моїх щоках.  

Він зупиняється. Все. Наша пригода закінчилася.  

Виходжу з машини, натягую на обличчя свою фірмову посмішку та йду йому назустріч.  

— Так як ти не хочеш цілуватися зараз, то запрошую тебе на побачення! — випалює одразу, а я стою розгублена і ховаю в комірі шуби свою вже щиру усмішку. — Будемо цілуватися ввечері!  

— А ти не змінився, ти так само не здаєшся, як і раніше.  

— Я просто не хочу втратите те відчуття щастя, яке я проживав останні шістнадцять годин, — промовляє абсолютно серйозно, склавши руки в кишені штанів. — Лиши мені свій номер, щоб я ввечері по тебе приїхав. 

Не хочу і я втрачати. Адже це неймовірне відчуття, коли метелики починають лоскотати десь всередині тебе. Називаю.  

— Я люблю жовті тюльпани, — промовляю, обіймаю його й ніжно цілую в щоку.  

Сідаю в машину і їду щаслива жити це життя. Рада, що підтримала гру Назара, ніби ми незнайомці, а не однокласники, які випадково зустрілися у придорожньому кафе.  

День Закоханих з’єднує серця.  

Майчата, зі святом вас ❤️