*

— Ти втомилася вже?  

— Трохи є, — здіймаю плечима.  

— Ходімо наверх? — підморгує й смикає бровами.  

— Тобі на тих курсах не сказали, що так прямо не варто говорити про таке дівчині?  

— От сволоти! — награно обурюється. — Пустив гроші на вітер!  

Не проходить і хвилини, щоб я не сміялася з його жартів. З ним прикольно і тепло. Душевно, хоч по душах ми і не розмовляли, але я відчуваю, що з ним можна.  

— Я і справді вже хочу піти у свою кімнату, але не для того, щоб ти прийшов, — всміхаюся. 

Хлопець встає, подає мені руку і низенько вклоняється. Вкладаю свою долоню і присідаю в реверансі.  

— Дозвольте вас провести до дверей? — схилившись запитує. 

— Дозволяю! — дзвінко сміюся.  

Зі столу збираю посуд й кладу на стійку, прошу ключі, розраховуюся й забираю з рук Назара свою шубу.  

— Дякую, недарма викинув гроші на ті курси. 

— Хоч щось згодилося!  

Він теж розраховується та підіймається сходами на другий поверх, наші кімнати суміжні, розділяє лише тонка стіна, загальна вбиральня. Душу немає. Ну, нічого, добре, що тепло і є ліжко. Виглядає все скромно, але чисто.  

— Слухай, тобі не буде страшно? — серйозно перепитує, коли я вже однією ногою в кімнаті.  

— Не буде, — знову сміюся. — Ти мене не скривдиш, а якщо потрібно буде, то захистиш.  

Спирається плечем на раму моїх дверей, розглядає моє обличчя.  

Уважно так. Повільно.  

—А, сумно? — вже більш серйозно промовляє, що повністю робить його серйозним. 

Неоднозначно здіймаю плечима. Я й сама не розумію, чому перемінився так настрій. Хочеться щирості від чоловіків, тепла, турботи. От як від Назара. Ми спілкуємося менше години, а я така щаслива, якою давно себе вже не відчувала у такому великому і людному місті.  

— Можна я принесу нам ще по келиху глінтвейну і ми будемо пліткувати з тобою про все на світі? — підморгує мені, адже дівчата таке люблять.  

Сміюся й кажу, що недовго, бо вранці потрібно повертатися у місто.  

— Завтра день закоханих, — м’яко всміхається. — Можливо, це доля? І той перемет там спецом, аби нас зіштовхнути тільки вдвох у цьому місці?  

— Не забувай, що поруч з нами є сусід ще і господар готелю, — шепочу, вказуючи на двері навпроти. 

— По сраці тобі за це потрібно дати та немає кому. Але я можу! — робить поклон.  

— Йди, подивися свою кімнату, а потім приходь з напоями. 

Зачиняю двері, а він тягнетеся поглядом за мною до останнього. Спираюся спиною на двері, обличчя палає. В мені розвертається шторм. Я не відчувала такого вже давно. Хочеться легкості, душевності.  

Пристрасті.  

Знімаю своє нарядне вбрання, одягаю більш зручний одяг. Лосини і тепле худі — саме те, що потрібно мені зараз. На ноги високі шкарпетки. Хапаю вологі серветки та йду у вбиральню трохи освіжитися.  

В кімнаті я чомусь нервую, не можу знайти собі місця, поки не чую легкий стукіт у мої двері.  

— Сумувала? — розпливається у щирій усмішці.  

— Не встигла, — відкриваю двері ширше й пропускаю його всередину.  

Назар вкладає мені у руку келих, свій ставить на тумбу поруч з ліжком. Він теж встиг передягтися. На ньому шорти і футболка. Сам, мов господар, розтягується на моєму вузькому ліжку. Такий великий він... 

Впевнений. Міцний.  

Той, який проникає під шкіру одним своїм виглядом.  

— Ти усюди відчуваєш себе, ніби дома? — здіймаю брову й сідаю з ногами на край ліжка.  

— Ні, лише там, де мені комфортно.  

Тягнеться келихом до мого, легенько торкається. 

— Розкажи щось про себе, хочу почути, що на душі у цього яскравого хлопця, — фліртую з ним. 

— Невимовна журба, — так сумно промовляє, чого я зовсім не очікую. — Завтра День Закоханих, а я сам. Усі щасливі, цілуються.  

В цих фразах я вже чую нотку гумору, тому всміхаюся. 

— Навіщо тобі ті зайві трати? — роблю ковток, розглядаючи його поверх келиха. — Квіти купи, в ресторан зводи.  

— Старість, як думаєш?  

— Тобі лише двадцять вісім! Тобі до старості ще далеко, — весело сміюся.  

— Чому я раніше ніколи не звертав на тебе уваги?  

— Тому що навколо тебе завжди вились дівчата? — здіймаю брову й промовляю так чи то питаю, чи то стверджую. 

— Все вона пам’ятає! — з гумором промовляє. — Я взагалі не збирався на цю зустріч, купа роботи, голова забита проблемами. Я не знаю, що на мене найшло. Я просто вимкнув комп’ютер і пригнув в автівку. Й так само, як і ти, обрав цей шлях, бо на іншому були суцільні затори.  

— Можливо, ти був поганим хлопцем і це просто таке покарання — застрягнути в придорожньому готелі зі мною? — я знову фліртую з ним? Не може бути. 

Назар заливисто сміється. 

— Знаєш, це найкраще покарання, яке у мене тільки було за всі мої роки, — здіймає келих і робить ковток.  

Я не відстаю, так само роблю ковток.  

— Я думаю, що ми перетнулися з тобою у правильний час. Ми вільні, вже маємо якийсь досвід за плечима, знаємо чого хочемо від партнера і взагалі від життя.  

— Це ти мене зараз клеїш? — ховаю посмішку у волоссі. 

— Так! Йди до мене ближче, — ставить наші келихи на тумбу й простягає свою руку до мене.  

Не бачу в цьому нічого страшного, якщо ми просто полежимо поруч. Усі дорослі і втомлені люди.  

— Якщо я ляжу поруч з тобою, то я миттю відключуся. 

— Ауч! Це ти мене добряче вколола! — з награною серйозністю відповідає мені.  

Я хіхікаю і вкладаю голову йому на груди. Обіймає мене однією рукою, іншою пестить голову, перебирає моє волосся. Чую, як бахкає його серце у грудях.  

Він такий теплий. Затишний.  

— Знаєш, мені це може сподобатися і я захочу ще таких дружніх обіймів.  

— Схрещу пальці, щоб так і було, але з поправкою на дружбу.  

Мовчу, просто кайфую від цих дотиків. Так мені добре поруч з цим хлопцем, кого я бачила останній раз десять років тому на нашому випускному. Ми вчилися в паралельних класах, ніколи не були в одній компанії, не спілкувалися особливо, лише деколи віталися.