*

Вхідні двері знову грюкають. Заходить чоловік, на вигляд років двадцять п’ять-тридцять, має стильний вигляд. На ньому пуховик, сині широкі джинси й кросівки.  

Мінус двадцять! А він у кросівках. Відморожений вже, мабуть.  

— Доброго вечора! — теж струшує сніг й переступає поріг. — Такі перемети, що був змушений повернутися назад.  

— Якби звернули увагу, як я вам блимаю фарами, то не довелося б і їхати так далеко, — саркастично промовляю, адже я хотіла попередити водія.  

— О, то це ви були? — розпливається у посмішці та підходить ближче, заповнюючи своєю енергетикою увесь простір навколо. — Я думав, що ви маячите, ніби там копи стоять.  

— Краще б копи стояли, — розчаровано промовляю. 

— Можна сяду біля вас? — він не чекає на мою згоду, а знімає верхній одяг, вішає біля моєї шуби й влаштовується за мій столик навпроти мене. Очі блищать. — Можна і мені те, що п’є дівчина? — це вже звертається до чоловіка, що несе мені картоплю по-селянськи. 

— Я не планую більше сідати за кермо, тому у мене глінтвейн.  

— Я теж не планую.  

— А де будете ночувати?  

— Там, де і ви.  

— Раптом тут більше немає вільних місць? — здіймаю брову догори. 

— Ви ж мене не кинете напризволяще?  

— Я вас не знаю, так що, звичайно, що кину! — роблю великі очі, удаю усю серйозність. І зовсім не те, що я включилася у ту гру, в яку він почав грати. 

— Тут є ще вільні номери? — перепитує у чоловіка.  

— Є, — всміхається господар, слухаючи нашу жартівливу перепалку. 

— Я розраховував, що ви скажете немає, — прикриваючи рота промовляє той, хто наробив тут галасу.  

— Ну, якщо вам так хочеться, то не можу заперечувати, раптом це у вас такі ігри й ви додаєте перчинку у відносини.  

— Я вперше бачу цього нахабу! — гучно сміюся й роблю ковток гарячого напою, а сама ловлю на собі його хитрий погляд. 

Чоловік за сусіднім столиком розглядає нас насуплено, йому не подобається те, що цей хлопець створив тут стільки галасу. А я продовжую пити та їсти. Так, я зголодніла, відпросилася раніше з роботи, швидко привела себе до ладу й полетіла за триста п’ятдесят кілометрів на свято.  

Хлопцеві приносять теж його замовлення, він здіймає келих й промовляє тост. 

— За неймовірну зустріч!  

— За неймовірну зустріч! — заливисто сміюся.  

Наш сусід підіймається з-за столу, навіть не дивиться вже у наш бік, кладе гроші на стійку й забирає ключ. Ох, а я сподівалася, що він десь поїде.  

Зла дівчинка Неля! Ну, не сподобався він мені.  

А цей хлопчина сподобався? Так, цей хлопчина сподобався!  

— Давай знайомитись? — хлопець спирається на спинку стільця, схрещуючи руки на грудях та впивається в мене зеленими очима. В нього вони, ніби іскряться. Скачуть смішинки.  

Широкі плечі, великі долоні, виразна лінія щелепи. Його темне волосся трохи в’ється. Починає грати мускулами. А я знову сміюся.  

— Дай вгадаю, тебе звати Дмитро?  

— Нєа, — всміхається до мене. 

— Олександр?  

— Мимо. 

— Олег?  

— Спробуй ще, я вірю в тебе! — різко кладе руки на стіл й присувається ближче до мене.  

В ньому відчувається впевненість в собі, а я відчуваю азарт від цієї гри.  

— Ем..., — роблю ковток глінтвейну та кладу картоплю собі до рота. — Можливо, Назар?! — здіймаю брову. 

— Я знав, що ти зможеш! — повертається до чоловіка, що стоїть за барною стійкою й щось пише в телефоні. — Ви не підкажете нам номер «Битви екстрасенсів»? 

Господар здивовано підіймає на нас очі й не розуміє, що від нього хочуть. 

— Ок, нічого, сам пошукаю. 

Хлопець на ім’я Назар поводиться, мов школяр, а не той, кому двадцять п’ять плюс. Він легкий, смішний, гучно заявляє про себе.  

— Хочу посварити тебе, — серйозно промовляє.  

— Мене? — здивовано перепитую.  

— Так, тебе, — складає руки в замок на столі, погляд ціпкий. — Як тебе занесло вночі на цю дорогу, що ти мусиш зупинятися у цьому місці, в такій компанії?  

— Це ти про себе? — знову сміюся, невелика доза алкоголю і тепло, яке розходиться по тілу, дає мені відчуття ейфорії.  

— Ні, я хороший, — підморгує мені. — А він — ні, — головою вказує на столик, за яким сидів той чоловік.  

— Усі маніяки говорять, що їм можна довіряти. Але я тебе не боюся, — задираю підборіддя.  

— Погано, що ти така довірлива, та добре, що ти мене не боїшся, це все облегшує, — розтягує губи у хитрій посмішці. — Але де твій хлопець, що він відпустив тебе саму на ніч такою погодою?  

— Це такий гачок, аби дізнатися, чи є у мене хлопець? — розтягую свої губи у саркастичній посмішці.  

— Так! — з ентузіазмом промовляє. 

А я знову сміюся. Розглядаю його.  

Мужній. Сильний. Енергійний.  

Сим-па-тичний. 

— Немає у мене того, хто б сказав мені, аби нікуди не їхала, — язвлю йому. 

— От і добре, що такого немає, — торкається мого стакану своїм, — за це і вип’ємо! — робим кілька ковтків, дивимося в очі одне одному поверх келихів. — Я б сказав, щоб сіла збоку і казала, куди везти королеву.  

Я знову розрізаю простір своїм заливистим сміхом.  

— Мені подобається твій щирий сміх і те, як ти відкидаєш голову назад, коли смієшся.  

Я знову не можу стриматися. Мені затишно в такій компанії й абсолютно не відчуваю, що ми чужі люди.  

— Слухай, які ти курси проходив по звабленню жінок? — тягнуся до картоплі.  

— Називається «Стань альфою» — без краплі гумору промовляє, з усією серйозністю. А я тягнуся з картоплею в пальцях до його рота. 

— Вже з’їж щось, бо я не можу так багато сміятися.   

І ми їмо мовчки. Буквально секунд тридцять.  

— Ти в Києві?  

— Угу, — з набитим ротом промовляю. 

— Як я тебе там випустив з виду? — знову відсувається назад на спинку стільця, складаючи руки на грудях. — Ми ж ідеальна пара.