Зараз

/Набридливий дзвінок/

- Ви мене реально дуже дістали. – роздратовано водить рукою по журнальному столику за дві тисячі доларів, ще не відкрив очі, а обличчя в’їлось у білосніжну подушку. – Де ж ти верещиш? Дістав…

    Роздався гуркіт на весь будинок. Уламки кришталю та коньяку устелили підлогу. Покоївка прилетіла зі швидкістю світла з «інструментами» та склянкою джерельної, це була звична справа, коли Марку Леонідовичу зле зранку і коли три зарплати середнього класу розбиваються вщент, два роки вірою і правдою, чому б і не знати?

-  Марко, prego, ну, скільки можна? Ви себе зовсім не бережете… Per favore.

-  Навіщо мені себе берегти, якщо у тебе самої це добре виходить? Якщо я не одружусь до тридцяти п’яти, прийдеться одружуватись на тобі. – фраза, яку після «якщо вони продовжили разом.

-  Знаю-знаю… – сказала Соня, збираючи склянки докупи, –  Ви краще  іншу цифру придумали б. – Соня вловила нерозуміючий погляд на собі, – зав’язуйте з цим всім.

-  Ти знову починаєш? Голова болить…

-  Я вже принесла все від болю.

-  Дякую, молодець, все ти пам’ятаєш…

-  А як же тут не запам’ятати? Ви вже більше місяця в такому стані, Віолета Валеріївна постійно телефонувала, майже весь час приїздила сюди, але тверезим вас не заставала.

-  Місяць?

-  Якщо бути точним, то тридцять шість днів.

-  Ти, мабуть, жартуєш. І про Віолу жартуєш, так?

-  Я вже не хочу жартувати, адже це вже не смішно. Вам треба припиняти, бо скоро все полетить під три чорти. Зупиніться, я вас не прошу, а благаю, бо ви втратите все.

-  Не кажи дурниць, все буде нормально.

-  Не буде, якщо ви не припинете, ви ж навіть не знаєте, що сьогодні за день.

-  Зараз літо.

-  Продовжуйте, ви вже близько. Ні? Сьогодні ваш День народження. Вам сьогодні тридцять п’ять років.

-  Не може бути…

- Може, звісно погане привітання, але Віола говорила, що ви втрачаєте клієнтів і ще мало приємного… 

-  Чччорт… Подай мені води і пігулку, будь ласка. Я зараз встану, одягнусь і приведу себе до ладу, пора вже з цим закінчувати.

-  Я вам говорила це кожного дня.

-  Тільки ти переживаєш за мене, а це дорогого коштує, раніше я тобі допоміг, це було лише один раз, але ти не перестаєш робити це для мене постійно.

-  У мене немає іншого вибору, ви стали дуже близьким для мене за цей час, адже у мене також більше нікого немає.

-  Ти навіть не уявляєш наскільки мені приємно чути, ти подобаєшся мені, подобається те, що ти робиш, але, на жаль, я маю звільнити тебе.

-  Я не можу повірити, чому? Мені навіть немає куди йти.

-  Зараз мені потрібно з’їздити по справам, коли я повернусь, хочу, щоб ти мені заграла востаннє.

-  Але ж…

-  Я не приймаю ні. – твердо сказав Марк.

    Соня вибігла з кімнати, а чоловік прийняв душ та похапцем одягся якнайкраще, всі речі в його шафі були вигладжені, посортовані по кольорам, так і чекали, коли їх виберуть, тому це зайняло всього пару хвилин, він швидко спустився на низ та був готовий до поїздки, тому швидко спустився на низ та спішив так, що навіть не зачинив вхідні двері, почулися різкі звуки заведеного двигуна та різко зачинених воріт. Тим часом Соня мовчки сиділа на дивані та дивилась у вікно, вона не знала, що має робити далі і який вектор підготувала для неї життя, куди її направить в подальшому, вона не мала жодного уявлення про те, де її місце, адже вона знала, що нікому не потрібна, що ніхто її не чекає. Її думки повністю, вздовж і впоперек заповнив негатив і підніс це до думок про самогубство, вона думала, що ніхто і не помітить, образливо, коли несеш світло, а його ніхто не помічає, а якщо і помічає, то вперто ігнорує.

    Наталя Петрівна мугикала собі під носа та натирала паркет, стоячи на колінах, але неробство Соні змусило її припинити це.

- Чому я маю одна робити це? Будинок площею сто п’ятдесят один квадратний метр, але ти сидиш і робиш вигляд що тебе це не стосується, звикла бринькати та готувати і все, а порядок я маю сама тут підтримувати? За що ти отримуєш гроші? Не знаю чому Марк Леонідович тебе тут тримає.

-  Brutto vecchio… - навіть не відводячи погляд від вікна відповіла їй дівчина.

-  Ти  ж нічого не можеш прямо в очі сказати, бубониш собі на італійській мові, герой!

-  Я сказала, що ти мерзенна стара!

-  Ти – маленьке стерво! Хто тобі дозволяв мені тикати?

-  Ніхто мені не дозволяв, а я сама так вирішила.

-  Якби це чув Марк Леонідович, він тебе миттю звільнив би!

-  Не хвилюйся ти так, він мене вже звільнив.

-  Я так шкодую! – ще швидше натирався паркет.

-  Шкодує вона, я не вірю своїм вухам.

-  А ти повір! – збуджено сказала Н. П., - Бо я шкодую, що він не зробив цього раніше.