Приємно познайомитись

      Наталя Петрівна щодня прокидалась о шостій (ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше), одягалась, причісувалась, умивалась, чистила зуби – це все займало не більше десяти хвилин, о шостій одинадцять вона вже спускалась по сходам і йшла готувати сніданок (страва не підлягала обговоренню, адже було чітко прописане сезонне меню, що вона придумала багато років тому назад).

     Щоб сформувати хороші і погані звички, потрібно майже однаково часу, але по-різному зусиль. У цієї домашньої робітниці була велика маса хороших звичок і не було поганих (бо ніхто не бачив і не помічав), за стільки років її життя вони вже були доведені до автоматизації та ідеально відточені часом, коли так трапляється, можна не переживати – справи зробляться самі і можна досипати на ходу, так траплялось з дня в день, з тижня в тиждень, з місяця в місяць, з року в рік, але сьогодні доспати не вдалось, бо вперше за такий довгий час щось пішло не по плану. Вона відкрила холодильник і раптом почула хропіння, що доносилось з вітальні. Педантична, продумана, розумна Н. П. розгубилась і не знала що робити, вона нагадувала дитя, що стоїть у черзі в супермаркеті і чекає маму, яка пішла по хліб, бо раніше забула вкинути його в корзину, а черга скорочується все швидше і швидше, ситуація вимагає рішучих дій, але їх немає.  

    Їй знадобилось пару хвилин, щоб прокинутись остаточно, ще пару, щоб подумати, що робити далі: «Це грабіжник, потрібно розбудити Марка Леонідовича, а краще зараз же зателефонувати в поліцію, але грабіжник заснув? А що? Я бачила колись таке в новинах, ні, це нереально, мабуть, то була постанова. Це його дівчина! Стоп! Чому вони у вітальні, а не на горі?», цю задачу не можна було вирішити, не читавши умови чи не підглянувши в кінець підручника і все ж таки цікавість взяла гору – Наталя Петрівна, жінка крупної конституції, наче Дюймовчка прокралась до місця «злочину», і її здивуванню не було меж, раніше терпляча і та, що не має звички лізти в чуже життя, хотіла пояснень, тому вже за хвилину вона стояла над ліжком М.

-  Це ваша напарниця.
-  Я думала, що ви спите.

-  Хіба можна було продовжувати спокійно спати від такого погляду, ви мене ним розбудили.

-  Вибачте, але мені не потрібна ніяка напарниця, я прекрасно з усіма справами справляюсь сама.

-  Хочу, щоб вам було легше, тим паче, що це ніяк не вплине на заробітну плату.

-  У нас демократична країна, тому можна я скажу те, що думаю?

-  Не дивлячись на те, що ми живемо в різних країнах, але я охоче вислухаю вас.
-  Я проти, це недоцільно. Вона підозріла і не подобається мені.

-  Поспілкуєтесь, все буде добре, тим паче, що ви будете жити в одній кімнаті, тому це прекрасна можливість.

-  Можна я скажу ще?

-  Так, звісно.

-  Я хотіла сказати, що це знущання з мене.

     Їхню розмову перебив стук в двері, це була Соня, яка прокинулась, інтуїтивно піднялась на другий поверх та почула голоси за дверима.

- Вибачте, що завадила, – тихо сказала вона, – просто нова обстановка, я не знала що робити.

     Марк вирішив познайомити їх, трішки розрядити обстанвку.

- Наталю Петрівно, це Соня, Сонь, Наталя Петрівна.

    Н. П. просто мовчала з таким виразом обличчя, що наче нічого не почула, насупивши посірівший татуаж, що був на місці брів. Соні було ніяково, тому вона просто натягнула нервову усмішку.

-  Дуже приємно! – протягнула руку молода дівчина.

   Кімнату заповнила тиша…

-  Наталю Петрівно… – зараз чоловік відчував себе так, наче він в дитячому садочку, і пробує помирити двох друзів, що посварились через іграшку.

-  Ну що? Я не повинна з тобою дружити, тому не можу сказати, що мені приємно з собою познайомитись. У тебе хоч уніформа є?

-  Ні, немає…

-  Чому ти тоді прийшла на роботу?

    Марк ніколи не любив жіночих розбірок, він відчував себе зайвим на цьому «святі» і зазвичай відчував іспанський сором, але цього разу він вирішив бути учасником ситуації, адже він той, хто заварив цю кашу.

- Вона сюди не прийшла, а я її сюди привіз сам, запропонувавши попрацювати тут.

-  Марк Леонідович сказав, що вам важко справлятись по господарству, тому запропонував мені роботу.

   Два здивованих і роздратованих погляди опинились на Соні.

-  Сонь, я ж тобі намагався допомогти…

-  Ну  що ж… Якщо так, то я зараз приготую сніданок, ні, краще ти приготуєш його, заодно подивимося на що ти годишся, а потім у нас буде пару годин, щоб я ввела тебе в курс справи. Вільний час у мене з’явиться об одинадцятій годині і я зроблю графік, в якому буде чітко розписано хто, що і коли має робити, щоб все було чесно.

-  Добре, я не проти…

-  Це не було запитанням, тому не треба було давати відповідь, чи ти не знаєш про це? Дитино, ти хоч школу закінчила? Не знати елементарного… Зовсім батьки нічого не навчили.

-  Не смійте чіпати моїх батьків! – коли дівчину зачіпали за живе, вона могла показати зуби.

-  Так, дійсно, не треба. – Марк вирішив заступитись за Соню.

-  Що?

-  Ти глуха? Не смій чіпати моїх батьків, ти їх навіть не знаєш, вони померли!

-  Я не буду чіпати твоїх батьків, якщо ти будеш врівноважено себе поводити, хіба так можна зі старшими говорити?