Зустріч з супергероєм ІІ

Потрібно було завершувати цей, сповнений «сюрпризами» день, тож він взяв свою волю в кулак і впевнено рухався автомобіля, рішуче відкрив двері та сів, затамувавши подих, поволі видихав та нарешті почав дихати в салоні повноцінно, йому було так дивно, адже він досить впевнено добивався успіху, іноді йшов напролом та застигав перед дитячими страхами, які засіли глибоко в пам’яті, цей дисонанс він відчував протягом всього свого свідомого життя, це була перша серйозна перемога, маленька битва у війні з самим собою, доволі дивне і радісне відчуття. Марк сидів всередині вдихав і ще раз вдихав, ще, ще і ще, він цілком нагадував дитину, яка щойно зробила перший крок, вона йшла, йшла і йшла, іноді падала та знову продовжувала робити те саме в точності, як і той внутрішній маленький чоловік. Погладивши руль, повернув ключ та рушив наводити машині марафет, бо вона цього заслужила. «Добре, що я іноді дозволяю собі відкладати справи на завтра і не відвіз тебе раніше «митися». Зараз той самий час».

    Вечоріло, йому хотілося додому, поставити на цьому дні жирну крапку, хоча він дякував йому за те, що випала можливість приборкати один зі своїх страхів, все інше – викинутий час на вітер. Цей відрізок часу хотілося завершити швидше ще сотням людей, тому й утворились змії-пробки. Шкода, що ми, люди, не отримуємо задоволення від миті, кайфуємо відрізками, хочемо швидко пережити рутину, сліпо існуємо в очікуванні чогось, а життя проходить, воно чхати хотіло на ваші очікування та невдоволення. Задумайся на хвилину! Чи насолоджувався ти з’їденим на перерві о дванадцятій яблуком, помітив який смак відкривається в процесі їжі? Ні, ти ж навіть не пам’ятаєш якого кольору воно було, звісно, ми рідко помічаємо щось, гортаючи стрічку новин. А давно ти тонув у запаху після дощу, сидячи ще на вологій лавці у парку? Теж ні, бо тебе ж і в гарну погоду не виженеш. А багато людей згадає до єдиної деталі перший крок своєї дитини, якщо відформатувати вміст мобільного телефона. В принципі, так… День, тиждень, місяць максимум. Проблема в тому, що ми живемо окремо від моменту, поза його тендітною спиною. В дев’яноста дев’яти відсотках знаходимося на старті у позі очікування.

       Сотні думок звалились на Марка в пробці, зважаючи на те, ще він був вкрай виснажений, це викликало немале роздратування, але іноді світ тисне на паузу, щоб ти задумався і перезавантажився, випадковості трапляються не просто так – це учителі лагідні та добрі для зрячих та розуміючих, вибагливі, іноді жорстокі – для тих, хто в вакуумі або окулярах.

    Як би це не звучало, але життя непідвладне часу, воно було і буде незалежно від твого існування. Спочатку ти не помічаєш його, потім починаєш шукати в якихось речах, людях, розчарувавшись, ловиш життя в житті, але воно буде ховатися деінде, там, де ти зовсім не зможеш його побачити, а якщо випаде така честь – задовольнятимешся мимохіть уловленим силуетом, аж поки воно остаточно не покине тебе і не поставить жирної крапки у ваших відносинах.

    Нарешті ця тягучка завершилась, можна сміливо вирушати приводити цю сіру крихітку до ладу, споглядати звабливі вивіски та вітрини магазинів, ресторанів, маленьких кафешок, вогні нічного міста, що знаходять своє відображення в річці; хапати його спокусливі запахи. Ніч надає місту якогось особливого шарму, романтизує навколишнє, в такий момент Марк хотів, щоб його захоплення розділяв хтось ще (бажано, хтось з осіб прекрасної статі). І… бамц! Все-таки цей день аж ніяк не хотів відпускати його, тому заручившись із втомою, задумливістю, об’єднав у любовному трикутнику Марка, машину і дерево, на цьому вирішив зупинитись і не втягувати сторонніх.

-  Він це, я тобі кажу…

-  Не він.  Можемо посперечатися.

-  А давай! На обід!

-  Тихіше ти. Он прокидається вже.

-  Де я? – примружуючи очі від яскравого світла, сказав Марк.

-  Зовсім нічого не пам’ятаєте? До речі, представтеся, – відповів один із поліцейський.

-  Лернер Марк Леонідович… Ви так і не відповіли.

-  Я ж казав! З тебе обід! Так ви цей… В аварію потрапили, тому у мене для вас ось це, – показав алкотестер.

-  Звісно, я в курсі.

-  А ти говорив…

-  Та тихо ти…

-  Шановні, за кермом я не п’ю – це теорема, яка не потребує підтверджень.

-  Процедуру ви знаєте… Дещо залишилося записати…

-  Так, звісно.

    Цей процес перервав престарілий лікар в товстих окулярах та ковпаком на голові, що зайшов з молоденькою медсестрою, що тримала в руках купу паперів:

-  Так, хворий…

-  Я хворий? – здивувався Марк, - потерпівший, можливо?

- Та, не хвилюйся ти так, це ми тут всіх новоприбувших так називаємо. Ти в сорочці народився – пару подряпин всього і втратив свідомість, якби не останнє, то нащо ти нам би тут здався? Додому поїхав би.

-  А коли мені можна буде покинути лікарню?

-  Можеш хоч зараз, – на кілька секунд подивився на годинник, – третя година ночі.

- Я пам’ятаю тільки дев’яту вечора. Можна я просплюсь тут  до ранку, ба, навіть піднятись не в силах?

- Ради Бога… Он візьмеш у медсестрички – кивнув головою в сторону супутниці лікар, – чек на оплату добровільного внеску, сніданок о восьмій тридцять.

-  Ні, дякую. Якось без сніданку. Мені лишень поспати.

-  Діло твоє. Голова не болить? Ми тобі обезболюючого трошки ввели, додати?

-  Ні, дякую, спасибі вам. – після цих слів його просто виключило, він спав неначе немовля, солодко і міцно, що навіть вранішні промені сонця, які пробивалися в лікарняну кімнату, не змогли розбудити його, замість них це зробила стара знайома – медсестра.

-  Доброго ранку, снідати!

-  Ні, дякую. А ви не чули що з моїм авто?

-  Не чула. – різко видала та розвернулась в сторону виходу, хотіла вже ретируватися.

-  Дівчино… Так негарно… Така молода і красива, а обманюєте, я б ніколи не подумав.