Соня

    Приємний вітерець цілував її агат-волосся, воно спадало з лежака та ніжно лягало на пісок, залишало свої моментні картини; обдував молоде засмагле тіло, а сонце приємно припікало, додаючи її шкірі золотистого відтінку, воно було таким лагідним, що прийшлося задрімати. Хвилі шепотілись про своє, про сокровенне, потім вони стали сильніше обіймати берег, приносячи надії на краще. Наполегливі та ненаситні співали колискові, а там і хор чайок, це все діяло як заспокійливе та ще більше змушувало її поринати у забуття.

    Шкода, що ніхто не привітав її, солодкі вісімнадцять… Соня сама з тих пір, як вони потрапили в автокатастрофу, тоді їй було лише шість, саме тоді вона подорослішала, адже коли помирають батьки, перестаєш бути дитиною.

    Тільки уві сні дівчина могла бути по-справжньому щасливою, бо тільки тут вона могла обійняти батьків, доторкнутись до них, подивитись у мамині очі, вони були такі добрі та бездонні, що там хотілось потонути не в цьому місці, а їхній домівці, де смачно пахло млинцями кожного ранку, де дім наповнювала радість та заливистий сміх тата, гавкіт Пепе, якого зла тітка Лаура після нещасного випадку віддала до притулку, неначе непотріб, сказавши, що цьому мішкові з блохами не місце в її стерильному домі.

      От би втекти куди дивляться очі, тільки куди? Тітка була нестерпною, називала дурепою та іноді могла дати ляпаса за брудну тарілку, за повне відро сміття, за пил на урні з прахом її чоловіка, який помер у коханки. Іноді вона напивалась та проклинала його, а вранці плакала, переглядаючи весільне відео на касеті. Так, вона була божевільною і це до неможливості принизливо, нетерпимо. 

      -  Ей, красуне! Ейейейей! Прокинься, - хтось наполегливо тормошив її, - прокинься, чуєш? Ти тут спиш собі спокійно, а у тебе вже і сумочку поцупили.

- Як? Хто? Де? Ти хто? – примружуючи очі промовила молода жінка, вона забула про сон, про все на світі і вдивлялась у неосяжну блакить.

- Та не хвилюйся ти так, я вже і повернув, тримай! До речі, не хочеш віддячити героя?

- Супергероя?

- Такій красуні я дозволяю називати мене як заманеться, ну так що?.. Хочеш, я пригощу тебе?

- Так має ж бути навпаки, чи не так?

- Найкраща нагорода – це твоя компанія. – білосніжна посмішка не сходила з його обличчя.

    Вона подала йому руку і промовила:

- Дякую за красуню, але називай мене Сонею, будемо знайомі? – на засмаглій шкірі ледве виднівся сором’язливий рум’янець, але тремтіння в голосі її  видавало цілком.

     Вони і не помітили як пролетів швидко час, якби не зачинилося кафе, але і це було не проблемою. Пара сиділа на березі Тірренського моря, смакуючи четвертий букет напівсолодкого, мова уже не здавалася стіною, а скоріше – міцним мостом від величавого Києва до ніжних берегів Італії. Уже менше загоралися вогники екранів телефонів, дядько Гугл відпочивав від запиту «онлайн перекладач», а ці молоді люди, здається, стали розуміти одне одного лише з погляду, пристрасного та зацікавленого.

     Соні було вкрай приємно, що такий красивий, високий, цікавий та зрілий молодий чоловік звернув увагу саме на неї, він же міг просто повернути їй речі та попрощатись, але все стало набирати цікавих обертів. Його звали Кирило, може, не просто так? Його ім’я пішло від самого сонця, яке вона так любила та обожнювала ніжитись під його променями, італійка подумала, що це знак. Навіть його волосся було із цієї опери – попелясто-сонячного кольору; очі синіми, насиченими, як море, куди вона тікала від кривди, тепер же вона хотіла кинутися в його води, головне – триматися на плаву, не піти у вир з головою одразу. Вона боялась, боялась загубитися, загубитися у ньому, але до цього забуття залишались лічені секунди… 3… 2… 1… Вони стали ближчими, прохолодний  білосніжний пісок вкривав його рельєфне та її ідеальне тіло.

     Крізь мовчазні гори почало пробиватися вранішнє світло та стало грати сонати на хвилях спокійного моря, це було так спокійно, здається, що у такі миті ти розумієш термін щастя. Дівчина дивилася вдаль та, мабуть, вперше не думала про погане, аж тут її ідилію зі своїми душевними струнами, перебив той, хто вперше заграв на них:

- Красуне, тебе ніхто не буде шукати? Я б переживав за такий скарб, - разом з тим охайно почав поправляти її волосся.

    Вона підняла голову догори, очі налилися, тут же почувся тяжкий подих.

- Дякую за…

- Так, так, я просто не зміг стриматися, ти просто нереальна.

- Мене немає кому шукати, я одна майже все своє життя.

- А як же твої рідні?

- З рідних у мене тільки тітка, але тільки по крові, - і тут прийшлося повідати свою тяжку життєву історію.

      Тепер він зрозумів звідки такі потворні шрами на правій частині тіла такої неповторної Соні, Кирило дивувався, як можна знаходити сили жити після такого далі й далі, шукати сенс прокидатися вранці, бути такою життєрадісною та яскравою, м’якою та покірною, як кішка, водночас дикою та пристрасною, як полум’я. Це був солодкий, п’янкий італійський коктейль для справжнього українського гурмана. 

-  Послухай… Я знаю, що таке не говорять на першому побаченні та і на другому теж… Поїхали зі мною, от зараз збирай речі і мчимо, що тебе тут тримає?

- Але ж… - серце так швидко почало битись, ні, калатати, що в неї почало перехоплювати дух, - Я хочу сказати…