Терапевтична функція (уривок щоденника)

    Вечеря починалася з пакету молока, шоколаду з горіхами, кокосовою стружкою та думками про нього, які ж сама і відганяла. Таксі, потім жувальна гумка без цукру, бо весь солод заміняв поцілунок, терпкий та пристрасний. Здавалося, що світ ставав пустим, а погляди інших та слухи, що вони розпускали, розвіювалися в повітрі, а в голові паморочилося від самої думки про...

    Це було не те, що змушує людей пов’язати долі, це було те, що змушує їх опинятися частіше в одному ліжку. Занавіс.

    Це природно.

    Це так по-людськи.

    Це так… для слабаків, що не можуть втримати потяг, в той час, коли на їх чекають інші. Це так… для тих, хто може обпалитися вогнем. Ні, не кохання…

    Ми були вільні одне від одного, у нас не виникало питань хто буде мити посуд чи хто вигуляє сьогодні собаку і так далі. Здається, це нас і тримало разом, тільки тут ми могли відчувати себе незалежними, вільними; тільки тут ми могли не вибирати слова, не фальшивити емоціями. Просто було просто. Просто він був неідеальним, як і я…

    За кожен свій недолік я себе наказувала. Жахливо, що не хтось, адже за кожен свій кривий крок побиваєш себе морально жорстокіше, можливо, це добре, бо ти маєш совість і хай ті, що говорили протилежне, заткнуть собі рота (при народженні мені випав такий недолік як, ще раз повторюсь, СОВІСТЬ). Кожна хвилина мого існування була нестерпною, болючою, я згадувала, що все життя я поводила себе не дуже благородно, не дуже гарно, а точніше як остання дурепа, а він лише висміював мене і цінував всі мої недоліки, так як і кожну хвилину, проведену зі мною. Саме такі люди потрібні для доброго копняка рухатися далі, щоб не деградувати в овоч, лежачи на дивані та дивлячись товстого кота. Саме для таких людей ми стаємо фатальними. Як не дивно, але вони всього лиш наші жертви, які по доброті своєї душі, стають апаратами нашого життя, ми, майбутні овочі, неохайно кидаємо вантаж негативу, тим самим пригнічуючи особу, а самі рухаємося далі.

      Можливо, ось воно, кохання? Я повільно встала з ліжка, наче  кішка

тихенько пройшлась по кімнаті нового готелю, а за вікном місяць гуляв з зірками і просвічував лапаті сніжинки сріблом, вітер їх запрошував на танець та кружляв з ними повільний вальс, він мав хороше почуття ритму та витончений смак у музиці, котру сам і насвистував. І кожну срібну даму він

підхвачував на льоту, даючи жодній не впасти, а м’яко та граційно лягти на сніжну перину. Мій супутник був таким, його телефон рідко замовкав, він не говорив хто йому телефонує, а я і не запитувала, хоча мені було дуже неприємно, бо я здогадувалась. Я суперечила сама собі, адже не хотіла вдиратись в його кам 'яне серце, але я і є частина його життя, за два роки, за ці два клятих роки, я бачила його будинок лише на шпальтах газети, не знаю якого кольору стіни його спальні, яке у нього ліжко, що він читає ввечері.     

    Що б могло перебити ці самодебати? Звичайно, дзвінок… Господи, два роки один і той самий рингтон, я знаю так про нього багато і водночас так мало. Здається, він прокинувся. Так, прокинувся і підійшов до мене, у нього такі сильні, але ніжні руки, що я просто млію, тут недавно скільки запитань я хотіла задати, вони просто засіли мені болючим клубком в горлі, а в серці ще більше, це ж треба, мої ноги просто підкосились, а тіло – пластилін завдяки йому, можливо, я не одна? Він прошепотів: «Можна з тобою не спати?»

-  Звичайно… Я не змогла заснути, хотілось прожити наш день, відтягнути момент прощання. Чому ми не можемо просто зустрітися завтра чи післязавтра? Чому ми маємо зустрічатися лише в суботу тут? – Вже не стримуючи сльози продовжувала я топити лід. – Можливо, я хочу побачити як ти чистиш зуби, солодко заснути в твоїй сорочці, увібрати твій запах собою, а вранці спекти тобі смаколиків, розбудити тебе ароматом кави, все просто, все дуже просто…

    Сльози лились градом, туш стекла по обличчю, а він здається далі не слухав, похапцем збирав речі, наче ошпарений покинув номер навіть не попрощавшись.

    Дуже шкода, що я перейшла межі дозволеного, його межі, мені хочеться зробити боляче ззовні, щоб не було так нестерпно всередині, це нестерпно, невпевнена, що зможу пережити це, я маю справитись, бо потрібна сестрі, у нас більше нікого немає на цій всій планеті, лише вона і я. 

    Я не могла більше залишатися там, де ми колись зливались в одне ціле, а стіни з мармуру ставали мовчазними свідками щосуботи о восьмій, вони знали більше… Більше, ніж ми, більше, ніж будь-хто, бо ми були сліпими, сліпими щосуботи, ось так ти можеш зненавидіти один день однієї прекрасної миті, колись… Колись стає все чуже, що раніше ти так сильно беріг, стане болючою згадкою, так і з людьми, се ля ві, люба.

    Я така, як і він… Похапцем збирала речі, попутно крушила все навкруги, у мені була порожнеча, наповнена злом і болем, ці стіни давлять на мене, вони звинувачують мене, як і я… Я така ж, як і він, тікаючи з номеру, тікаю від себе.

     Пулею вилетівши з будівлі, збивши перехожого, прозріла - чудернацькі чорні дерева, купи листя, різнокольорові, розцяцьковані іномарки та підтримані вітчизняні автомобілі, вже гарячі від перенапруги кавові автомати біля торгівельних центрів,  люди закутані в теплі шарфи в незграбному одязі, які весь час кудись поспішають, вони опускають голови, задирають товсті рукава своїх курток, щоб ще раз «помилуватися» на лічильники свого часу. Навіщо стільки уваги та прив’язаності до речей, які так роздратовують їх? Це видно по очах, втомлених, заклопотаних. Люди тягнуть з собою на роботи, зустрічі мішки, мішки важкі від сліз, роздратованості, коротких, недоспаних ночей. Маса невдоволених своєю персоною, дорогами, по яких проходять по життю. Дарма, що вулиці майорять різними кольорами верхнього одягу населення, досить одних поглядів хазяїв. Шкода їх, особливо, коли розумієш, що ти одна така ж молекула цього в’язкого болота.