Частина 2

Ну гаразд можливо я даремно зірвалась на цьому Юрові, але заслужив. Не одноразово чула, як він користується всіма та кидає, це й було останньою краплею того вечора. 

Тому поки батьків немає, я дістаю з шафи свої дві чорні валізки, хапаю телефон, зарядний пристрій, та навушники, і тягну це все до виходу. На щастя тягну це не далеко, а лише до сусіднього дому.

Валізи великі, але речі я вмістила не усі. Та навіть не половину чесно кажучи.Та на перший час цього досить.

Хоч би Каріша була уже вдома, молилась подумки. Якщо вона ще не повернулась додому... Почувши прокручування ключа, я полегшено зітхнула.

-Та ну нахрін. Невже батьки таки вигнали?-спитав Артур присвиснувши. Його чорне волосся було акуратно зачесане, підкреслюючи риси обличчя. Глибокі чорні очі дивилися з презирством

Він був одягнений у стильну сорочку і джинси, які ідеально підкреслювали його фігуру. В залі займається гад. Виглядає він наче щойно з обкладинки відомого журналу але, Лізу це тільки дратує, таке враження ніби доля навмисно робить все так. Я в старому спортивному костюмі, і він одягнений з ниточки. Його легка усмішка, що здається надто самовдоволеною, дратує ще більше.

Зтиснувши кулаки, запитую:

— Де Каріна?

Він злегка нахиляє голову, розглядаючи з насмішкою, а потім нарешті відповідає:

— Привіт, Єлизавето.-парирував він.- Може, спочатку вітатися треба? — голос наповнений фальшивою доброзичливістю, очі зімружені.

— Серйозно? То почав би бляха з привіту, а не насмішок. —  терпіння майже на межі.

Артур знову сміється, ніби її роздратування приносить йому справжнє задоволення.

— Вона в душі, якщо тебе це цікавить.

Я міряю його поглядом, думаючи, як сильно він дратує, попри вродливу зовнішність.

-Дай пройти.-ціджу крізь зуби.

Забравши, руку з дверей даючи пройти він раптом помічає.

— О, ти зі своїми речами? Не думав, що так мрієш бути моєю сусідкою. Але, я не бажаю жити з такою як ти одному домі. Мені вистачає ділити з тобою вулицю.-Його слова звучать з іронією, він сміється ще більше, насолоджуючись ситуацією. 

— Слухай, сюди.—різко скорочуючи між ними відстань, вона тягне його за комір сорочки до свого обличчя, та тихо шипить.:— Навіть якщо ти будеш останньою людиною на землі, я нізащо не прийду до тебе за допомогою. А те, що я роблю зараз тут, тебе взагалі не стосується.

Вона відштовхує його в сторону, змушуючи втратити рівновагу на мить, і проходить повз всередину будинку, вдаривши по його руці.

— Йди до біса. Зрозуміло?— кидаю через плече, не озираючись назад.