Це був один із чудових літніх днів. На блакиті неба ні хмаринки, лиш яскраво світить сонце. Дує приємний та прохолодний вітерець, який в самий раз до цієї спеки. А за вікном ведуть свій концерт пташки.
Міська лікарня. Одиночна палата.
На ліжку сидить дівчинка не вища за 170 сантиметрів. Її довге й біле, немов сніг, волосся закривало її плечі і долі спускалося далі по її тендітному тілу. Від її блакитних, ледь не прозорих, очей неможливо відвести погляду. Її вузьке личко прикрашає прямий носик і маленькі губи. А до її лівої руки була прикріплена капельниця.
А поряд із нею на дерев'яному стільці сидить хлопчина. Він є досить високим і має міцну статуру. Виділяли його зелені, немов смарагд, очі на фоні темного волосся.
- Джеймс, а в школі весело? - запитала дівчина із посмішкою на устах.
- Нудно там, от із-за цього я в ній і не буваю.
- Але якщо підеш то дізнаєшся? Можливо в ній і справді весело.
- Можливо якби я був хоч трішки розумнішим, так я безнадійний дурень. Дітям із поганими оцінками там нічого робити.
- А хіба вчитися не весело?
- Сильно в цьому сумніваюся, навчатися також нудно.
- А як на рахунок твоїх друзів, хіба проводити час із друзями не весело?
- Нащо вони? Мені більше подобається дивитися телевізор і грати у відеоігри. Але аж ніяк не проводити час із друзями. Мене верне лиш від одної думки, що я буду займатися чимось з іншими або ж сміятися з їх тупых і невдалих жартів.
- Ось як, схоже, що тебе вже не змінити. А я б хотіла піти до школи і неодмінно знайшла б собі багато друзів.
- А, точно, ледь не забула... - не гучно в викрикнув Джеймс.
- І він потянулся до рюкзака, який поставив на підлогу, і дістав із нього товсту книгу в новенький обгортці. І протянув її до дівчини.
- Тримай це тобі.
Вона взяла книгу, й пригорнувши її до себе вона сказала.
- Дякую тобі Джеймс!
Вона вся сяяла від радості. Її радість можна порівняти лиш із сяянням ангела. А її щасливу посмішку неможливо описати звичайними людськими словами.
...
"В свої 15 років я кожен день працюю в маленькій і затишній кав'ярні. Кожен день я дивлюсь на прохожих та відвідувачів. І кожного разу в голову лізуть одні і ті ж думки.
Я не знаю чому я живу в цьому світі. Мені невідома причина цього. Мені байдуже як живуть інші та й ніколи не цікавило. Бо легше жити ні про кого не переживаючі, лише ходити на роботу, щоб вистачало коштів на їжу й проживання. Це все що я тоді бажав. Але навіть із таким поглядом на життя я продовжував навідуватися до Марії.
На решту коштів я купував їй багатотомні книги. Я завжди брав перше, що потрапило мені під руку, навіть не знаючи чи одну і ту ж я їй приносю. Можливо я кожного разу брав різні книги і Марія не могла дізнатися чим же закінчиться полюблена нею історія. Але все ж таки вона продовжувала дякувати і в результаті вона була щасливою, яку б я книгу не приніс."