Розділ I. Прив'язаність

Це був один із чудових літніх днів. На блакиті неба ні хмаринки, лиш яскраво світить сонце. Дує приємний та прохолодний вітерець, який в самий раз до цієї спеки. А за вікном ведуть свій концерт пташки. 

Міська лікарня. Одиночна палата. 

На ліжку сидить дівчинка не вища за 170 сантиметрів. Її довге й біле, немов сніг, волосся закривало її плечі і долі спускалося далі по її тендітному тілу. Від її блакитних, ледь не прозорих, очей неможливо відвести погляду. Її вузьке личко прикрашає прямий носик і маленькі губи. А до її лівої руки була прикріплена капельниця. 

А поряд із нею на дерев'яному стільці сидить хлопчина. Він є досить високим і має міцну статуру. Виділяли його зелені, немов смарагд, очі на фоні темного волосся.

 - Джеймс, а в школі весело? - запитала дівчина із посмішкою на устах. 

 - Нудно там, от із-за цього я в ній і не буваю. 

 - Але якщо підеш то дізнаєшся? Можливо в ній і справді весело. 

 - Можливо якби я був хоч трішки розумнішим, так я безнадійний дурень. Дітям із поганими оцінками там нічого робити. 

 - А хіба вчитися не весело? 

 - Сильно в цьому сумніваюся, навчатися також нудно. 

 - А як на рахунок твоїх друзів, хіба проводити час із друзями не весело? 

 - Нащо вони? Мені більше подобається дивитися телевізор і грати у відеоігри. Але аж ніяк не проводити час із друзями. Мене верне лиш від одної думки, що я буду займатися чимось з іншими або ж сміятися з їх тупых і невдалих жартів. 

 - Ось як, схоже, що тебе вже не змінити. А я б хотіла піти до школи і неодмінно знайшла б собі багато друзів. 

 - А, точно, ледь не забула... - не гучно в викрикнув Джеймс. 

 - І він потянулся до рюкзака, який поставив на підлогу, і дістав із нього товсту книгу в новенький обгортці. І протянув її до дівчини. 

 - Тримай це тобі. 

Вона взяла книгу, й пригорнувши її до себе вона сказала.

 - Дякую тобі Джеймс! 

Вона вся сяяла від радості. Її радість можна порівняти лиш із сяянням ангела. А її щасливу посмішку неможливо описати звичайними людськими словами. 

... 

"В свої 15 років я кожен день працюю в маленькій і затишній кав'ярні. Кожен день я дивлюсь на прохожих та відвідувачів. І кожного разу в голову лізуть одні і ті ж думки. 

Я не знаю чому я живу в цьому світі. Мені невідома причина цього. Мені байдуже як живуть інші та й ніколи не цікавило. Бо легше жити ні про кого не переживаючі, лише ходити на роботу, щоб вистачало коштів на їжу й проживання. Це все що я тоді бажав. Але навіть із таким поглядом на життя я продовжував навідуватися до Марії. 

На решту коштів я купував їй багатотомні книги. Я завжди брав перше, що потрапило мені під руку, навіть не знаючи чи одну і ту ж я їй приносю. Можливо я кожного разу брав різні книги і Марія не могла дізнатися чим же закінчиться полюблена нею історія. Але все ж таки вона продовжувала дякувати і в результаті вона була щасливою, яку б я книгу не приніс."