Причина жити далі

     ''Кожен рано чи пізно зустрінеться із втратою близької людини...''

...

     Це був чудовий літній день. На небі ні хмаринки, лиш яскраво світить сонце серед небесної блакиті. Дує приємний і прохолодний вітерець й тихо, але герно щебечуть пташки за вікном.

     Міська лікарня, одиночна палата. 

     На ліжку сидить дівчинка не вища 170 сантиметрів. Вона має довге й біле, немов сніг, волосся і гарні, ледь не прозорі блакитні очі. Вузьке овальне личко прикрашає прямий носик і маленькі губи.

     А поряд із нею на стільці сидить хлопчина її ж віку. Як для свого віку він був досить високим. Має міцну статуру, волосся має дуже темний колір і світло-зелені очі. 

 - Джеймс, а в школі весело? 

 - Нудно там, от я в ній і не буваю.

 - Але якщо підеш то дізнаєшся? Можливо там і весело. 

 - Можливо якби я був хоч трішки розумнішим, так я ж непоправний дурень. Дітям із поганими оцінками там нічого робити.

 - А хіба вчитися не весело? 

 - Сильно в цьому сумніваюся, навчвтися теж нудно. 

 - А як на рахунок твоїх друзів, хіба проводити час із друзями не весело? 

 - Мені більше подобається дивитися телевізор і грати у відеоігри. Мене верне від самої думки, що я буду займатися чимось з іншими або ж сміятися з їх невдалих жартів. 

 - Ось як. Я би хотіла сходити до школи і неодмінно знайшла собі багато друзів. 

 - А точно... 

     І він потянувся до свого рюкзака і дістав звідти товстеньку книгу у новій упаковці. 

 - Тримай це тобі. 

     І Джеймс протянув їй новеньку книгу. 

 - Дякую тобі! 

     Дівчинка вся сяяла від радості. Ангел у плоті. А її щасливу посмішку неможливо описати звичайними людськими словами. 

...

     ''В свої 15 років я кожен день працюю на кількох роботах. Кожен день я дивлюся на прохожих і відвідувачів. І кожного разу в голову лізуть одні й ті ж думки. 

     Я не знаю чому я живу в цьому світі, мені невідома причина цього. Мені байдуже на життя інших. Бо легше жити не про кого не переживаючи і не турбуючись, лиш ходити на роботу, щоб вистачало коштів на їжу і проживання. Це все, що я тоді бажав. Але навіть так я продовжував навідуватися до Марії. 

     На решту коштів я купував їй багатотомні книги. Я завжди брав перше, що потрапило мені до рук, навіть не знаючи чи одну і ту д я їй приносю. Можливо я кожного разу брав різні книги і Марія не могла дізнатися чим же закінчиться полюблена нею історія. Але вона продовжувала дякувати мені і в результаті вона була щасливою, яку б я книгу не приніс. І я теж ставав щасливішим коли спостерігав як вона розгортає і починає читати принесену мною книгу. 

     Я ще досі пам'ятаю як ми вперше зустрілися. З цього можна написати непогану книгу. Ще 6 років тому, коли мені було 9 років, я йшов зі школи додому зі своїми друзями. І ми проходили повз цю лікарню і чомусь Рей і Сашко сказали, що я не зможу камінцем влучити он в те вікно. Я підняв невеличкий камінчик і націлився на те ж саме вікно. Влучно кинув. Мої ж друзі почали тікати, а я дивився їм в спини і не розумів чому вони так вчинили. І мене різко за комір схопив охоронець цієї лікарні і потягнув до одніє палати. Виявилося що я влучив цим камінцем в дівчинку. 

     Я впавши на коліна почав просити вибачення. Ні не від того що мене змусив охоронець, я щиро зі сльозами на очах просив вибачити мене. Їй же стало ніяково, що перед нею хтось стоїть на колінах і благає вибачити його. Нічого страшного сказала вона. піднявши голову я побачив, що вона посміхається незважаючи на ситуацію що сталася. Вставай, вставай я тебе пробачила говорила вона і не раз, але я не хотів піднятися. і якось ми познайомилися. Ще кілька тижнів я із відчуття провини ходив до неї і просив вибачення. Ми говорили один з одним і схоже вона була щасливою проводити час зі мною. Рей і Сашко перестали бути моїми друзями, а от Марія стала моїм єдиним другом, ні не другом - чимось більшим...

     Вона відрізняється від мене. У неї є мрія у житті, у неї є причина, щоб жити далі. Але останні : років вона не покидає 4 стіни цієї лікарні. Мені було шкода її. Якби я міг помінятися із нею місцями, я не мавший ні причини, ні якого-небудь сенсу в цьому житті. Саме наша відмінність змушувала і змушує мене знов і знов приходити до неї.''

...

     ''Настала зими. Я думав, що працювати літом тяжко, але взимку було ще гірше, пальці німіють таке відчуття ніби вони зараз відпадуть. Але все одно я продовжував жити далі. Жити, але нащо? Не можна так думати. Якщо я не зупинюсь то можу втратити роботу. Я маю й працювати, щоб вистачало на проживання й на подарунки для Марії.''

...

     Ось вже закінчився робочий день, надворі темно і Місяць, оточений зорями, стоїть по центрі нічного неба. Джеймс присів на лавку із кавою в руці. І як тільки перша сніжинка приземлилася уйого гарячий напій до нього прийшли нові думки.

      ''Точно, потрібно запитати у лікарів чи можна їй вийти прогулятися. Але ж вона не зможе котити свій візокп по снігу. Так тоді я її понесу, лише я зможу віднести Марію куди завгодно.''

     І як тільки він допив то він встав і пішов додому, але думки про це його не покидали.

     ''Я ж зможу купити їй все, що вона забажає. Якщо зможу то неодмінно дам їй спробувати той торт із кондитерської. У такому випадку мені краще почати економити кошти.'' 

     На наступний день він пішов провідати Марію, так як у нього був вихідний. За ніч випало не так і багато снігу, але вистачає, щоб покрити все місто тонким шаром. 

     Коли Джеймс входить до палати то Марія вже закриває задню палітурку книги. Марія сиділа в світло-рожевій кофтині й у медичній масці, а ноги були вкриті білою ковдрою. В руках Джеймса була новенька книга. Хлопець присів поруч, вручив книжку й запитав.

 - А якби ти могла вийти на Різдво то куди б ти пішла? 

 - Мабуть на головну вулицю.