Глава 1

Я прокинулася й одразу відчула запах оладок.

Теана.

Без сумніву, це вона. Її чоловік Сеоль уже мав бути на роботі, а їхня дочка Лейсліна — у школі.

Я лежала, дивлячись у стелю незнайомої кімнати.

Хоча ні. За останній тиждень вона вже встигла стати трохи знайомою.

Тиждень.

Рівно стільки я жила в будинку людей, про існування яких ще вісім днів тому навіть не підозрювала.

Я сіла на ліжку й потерла обличчя долонями.

Може, сьогодні прокинуся?

Ця думка приходила до мене щоранку.

Може, все це якийсь надзвичайно реалістичний сон. Може, я лежу без свідомості в лікарні. Може, зі мною сталося щось таке, чого я просто не пам'ятаю.

От тільки сни зазвичай не тривають тиждень.

Я перевірила.

Кілька разів.

Навіть ущипнула себе першого дня так, що потім залишився синець.

Не допомогло.

Я встала й підійшла до невеликого дзеркала.

Звідти на мене дивилася все та сама Вікторія Троян. Двадцять п'ять років. Журналістка. Вихованка дитячого будинку.

І, схоже, перша людина із Землі, яка примудрилася невідомо як опинитися бозна-де.

Принаймні про інших я нічого не знала.

Я одягнулася й спустилася вниз.

Теана стояла біля плити.

— Доброго ранку, — сказала вона, помітивши мене. — Я вже хотіла йти будити тебе.

— Доброго. Не треба. Запах зробив це замість тебе.

Теана усміхнулася.

За тиждень я вже трохи навчилася розуміти цю жінку. Вона могла поставити десять запитань поспіль, але якщо бачила, що я не хочу відповідати, не наполягала.

Саме Теана першою погодилася залишити мене у своєму домі.

Незнайому жінку в дивному одязі, без грошей, документів і зрозумілого пояснення, звідки вона взялася.

На її місці я б, мабуть, була обережнішою.

— Сідай, — сказала вона. — Сніданок готовий.

Я сіла за стіл.

Переді мною з'явилася тарілка з оладками.

Принаймні деякі речі були однаковими в усіх світах.

— Сьогодні підемо до пана Рейдара, — раптом сказала Теана.

Я завмерла з виделкою в руці.

— Навіщо?

— Він отримав відповідь зі столиці.

— Яку ще відповідь?

Теана подивилася на мене так, наче це мало бути очевидно.

— Щодо тебе.

Я повільно поклала виделку.

— А що саме вони з'ясовували?

— Чи існує місце, яке ти назвала.

Я вже знала відповідь.

Але все одно запитала:

— І?

— Не існує.

Я видихнула.

— І що тепер?

Теана сіла навпроти.

— Пан Рейдар каже, що залишилася ще одна версія.

— Яка?

Вона трохи помовчала.

— Туманний материк.

Я насупилася.

— Що це?

Теана здивовано глянула на мене.

— Ти ніколи про нього не чула?

— Теано, тиждень тому я навіть про Мейтрелен не чула.

— Справді.

Вона підвелася, підійшла до невеликої шафи й дістала звідти складену карту.

Розгорнула її на столі.

Я відсунула тарілку й нахилилася ближче.

За останній тиждень я вже бачила карту Мейтрелену.

Але карту всього світу — вперше.

— Ось Сейфіон, — Теана торкнулася найбільшого материка. — Ми тут.

Палець перемістився далі.

— Щеві. Мейлен.

Я мовчки дивилася на карту.

Жодні обриси не були мені знайомі.

А потім помітила ще одну величезну ділянку суші.

На відміну від решти карти, вона була майже порожньою.

— А це?

— Туманний материк.

Я придивилася.

— Чому тут нічого немає?

— Бо про нього нічого не знають.

— Зовсім?

— Майже.

Журналістка в мені остаточно прокинулася.

— Якщо про нього нічого не знають, звідки взагалі відомо, що це материк?

Теана усміхнулася.

— Оце вже запитай у пана Рейдара. Він пояснить краще за мене.

Я знову подивилася на величезну порожню пляму на карті.

Десь там, на думку місцевих, була моя батьківщина.

От тільки я вже знала одну річ напевно.

Я ніколи в житті не бачила цього материка.

Я ще раз подивилася на Туманний материк.

Величезна порожня пляма. Жодного міста. Жодної держави. Жодної назви всередині.

І саме звідти, на думку місцевих, я могла прибути.

— Три експедиції, — сказала Теана, складаючи карту.

— Що?

— Туди висаджувалися тричі. У різні століття. Ніхто не повернувся.

Я підняла на неї очі.

— Тоді звідки ви знаєте, що це материк?

— Моряки ходили вздовж берегів. Вони не висаджувалися. Казали, що земля тягнеться дуже далеко.

Логічно.

Принаймні настільки, наскільки взагалі могла бути логічною ця розмова.

Я відсунула карту.

— Добре. Отже, пан Рейдар вирішив, що я звідти, бо більше мене нікуди прилаштувати?

— Не зовсім.

Я вже збиралася взяти оладок, але рука зупинилася.

— Що означає «не зовсім»?

Теана відвела погляд.

Це мені не сподобалося.

За сім днів я достатньо добре її вивчила, щоб помічати такі дрібниці.

Професійна звичка.

— Теано?

— Пан Рейдар учора отримав не тільки відповідь зі столиці.

— А що ще?

Вона мовчала.

— Теано.

— Тебе знайшли не там, де ми спочатку думали.

Я насупилася.

— Не зрозуміла.

Я чудово пам'ятала той ранок. Траву під руками. Дерева. Ґрунтову дорогу. Кінний екіпаж.

— Люди Сеоля вчора знову були на тому місці, — продовжила вона. — Хотіли з'ясувати, звідки ти могла прийти.

— І?

— Знайшли твої сліди.

— Це дивно?

— Так.

Теана нарешті подивилася на мене.

— Бо вони починалися посеред галявини.

Я мовчала.

— Ні слідів із лісу, ні з дороги, — тихо додала вона. — Нічого. Просто трава, а потім — твої сліди.

У кімнаті стало дуже тихо.

Я повільно відклала виделку.

— Може, дощ змив попередні?

— Дощу не було кілька днів.

Я дивилася на неї.

У голові вже складалися десятки пояснень.

І розсипалися одне за одним.

Теана знову взяла карту.

— Є ще дещо.