Пролог

Того вечора я ще не знала, що додому не повернуся.

Звичайний робочий день затягнувся довше, ніж хотілося. Я вийшла з редакції, поправила сумку на плечі й дістала телефон.

Двадцять перша сімнадцять.

Я швидко переглянула повідомлення. Нічого термінового. Кілька робочих, одне нагадування і повідомлення, на яке я вирішила відповісти пізніше.

Телефон сховала в кишеню.

На вулиці було прохолодно. Я застебнула куртку й рушила тротуаром до зупинки.

Якби я тоді знала, що бачу це місто востаннє, напевно, зупинилася б.

Подивилася б на вікна будинків. На автомобілі. На людей, які поспішали у своїх справах. На вивіску цілодобового магазину, повз який проходила сотні разів і жодного разу не вважала її чимось вартим уваги.

Але люди рідко помічають звичайні речі, доки не втратять їх.

Я теж не помічала.

На зупинці стояло кілька людей. Під'їхав потрібний автобус, і я зайшла всередину.

Сіла біля вікна.

Місто пропливало перед очима.

Я думала про завтрашню статтю. Треба було перевірити дві цифри, передзвонити одному зі співрозмовників і нарешті домогтися відповіді від людини, яка вже третій день уникала моїх дзвінків.

Звичайні проблеми журналістки.

Тоді вони здавалися важливими.

Я вийшла на своїй зупинці.

До будинку залишалося зовсім трохи.

Задзвонив телефон.

Я дістала його, але екран раптом згас.

— Серйозно?

Спробувала ввімкнути.

Нічого.

Дивно. Заряду було більше половини.

Я зробила ще кілька кроків і зупинилася.

Щось змінилося.

Спочатку я не зрозуміла що.

Стало тихо.

Надто тихо.

Не було чути машин. Голосів. Навіть шуму міста кудись зник.

Я озирнулася.

Ліхтар за моєю спиною блимнув.

Раз.

Другий.

А потім згас.

— Тільки цього не вистачало.

Я прискорила крок.

Наступний ліхтар теж погас.

Потім ще один.

Темрява ніби рухалася слідом за мною.

Я вже не йшла.

Я бігла.

І раптом земля зникла з-під ніг.

Я навіть не встигла закричати.

Першим повернувся слух.

Десь співали птахи.

Я повільно розплющила очі.

Наді мною було блакитне небо.

Кілька секунд я просто лежала й дивилася на нього.

Потім різко сіла.

Під долонями була трава.

Навколо — дерева.

Ні будинків.

Ні дороги.

Ні ліхтарів.

Ні міста.

Я піднялася на ноги.

— Що за?..

Сумка все ще висіла на плечі. Одяг був той самий. Я гарячково витягла телефон.

Екран засвітився.

П'ятдесят вісім відсотків.

Зв'язку не було.

Я набрала номер.

Виклик не пішов.

— Гаразд, Віко. Спокійно.

Я озирнулася.

За деревами виднілася дорога.

Не асфальтована.

Звичайна ґрунтова дорога.

А трохи далі нею рухався кінний екіпаж.

Я завмерла.

— Це ще що таке?

За роки роботи журналісткою я навчилася шукати пояснення навіть найдивнішим речам.

Але того ранку я ще не знала, що пояснення, яке шукатиму, виявиться значно неймовірнішим за все, що могла собі уявити.

Я не знала, де перебуваю.

Не знала, як сюди потрапила.

І найголовніше — не знала, що моє зникнення не було випадковістю.