Розділ: 23 Фінал

Саша використала відведені два дні максимально. Підготувалась, як могла: зібрала базу доступних квартир, відсортувала їх за всіма можливими параметрами, зв’язалася з найадекватнішим, на її погляд, рієлтором. І хоча зовні трималась стримано, насправді — трохи нервувала, а ще більше чекала. Свого хвилювання і натяку на нетерпіння, звісно, волі не давала: обличчя — спокійне, погляд — діловий. Вона ж професіонал.

Номер Назар отримав у вигляді стандартної робочої візитки. Тож робочий телефон вона тримала під рукою — ніби випадково. Довго чекати не довелось: рівно о пів на десяту пролунав дзвінок. Коротка розмова — поверх, кабінет — і вже за десять хвилин на порозі з’явився він із сестрою.

Привітались, познайомились. Все — чітко, з розумінням, по-діловому. Після змістовної консультації з рієлтором — тим самим, якого вона відібрала найретельніше — вони рушили на перегляди. Саша, попрощавшись, лише провела їх поглядом.

«От і все», — подумки підсумувала вона. Справи завершаться — і він поїде. Країна, місто, квартира, усе стане минулим. І ми знову розминулись.

Вона злегка зітхнула, ніби вийняла щось із грудей. І одразу ж повернула себе на обраний курс — рухатись тільки вперед. Так треба. Так правильно. Щоб не буксувати на місці — пірнула з головою в роботу.

   *****

Минали дні. Час від часу вона зустрічала Степана — того самого рієлтора — то в офісі, то на сходах. Востаннє він повідомив: квартиру обрали, залишилося лише оформлення. Обіцяв владнати все ще до кінця тижня.

Увечері того ж дня, щойно Саша вийшла з офісу, втомлена й із бажанням зняти стрес бокалом вина, вона вже майже дістала телефон, щоби зателефонувати подругам, як у сумці завібрував робочий номер. Гадати, хто дзвонить, не довелося — номер був підписаний. Кілька секунд необґрунтованого хвилювання, легка затримка дихання — і вона натиснула на слухавку.

Розмова була короткою, але після неї серце гупало так, що заглушало навіть шум вечірнього міста. У цю неділю Назар запросив її з Зоєю в парк — на знак подяки за допомогу з квартирою. Просто прогулянка. Без натяків. Без очікувань.

Відмовити? Та навіть думки такої не було. Тим паче, Зоя — запрошена. А значить, усе офіційно. Просто зустріч. Просто подяка. Просто попрощаються на гарній ноті — так вона вирішила.

Хоча — нікому про цю «не-побаченську» зустріч не сказала.

Попри те, що Саша твердо вирішила — просто спільне дозвілля, нічого більше, — внутрішнє хвилювання нікуди не поділося. Вона його не підживлювала, не роздмухувала думками, але воно жило — десь поза кадром, десь на задньому плані, — і неодмінно з’являлось, варто було лише згадати, що на календарі неділя.

Відтоді вона перебирала одяг — спершу для Зої, потім для себе, а тоді знову для Зої. Здавалося б, звична справа, але на кожну кофтинку знаходилась причина не брати, а на кожну сукню — ще вагоміша, чому таки варто. Речі змінювались на ліжку, як у примірочній, а сама Саша старанно робила вигляд, що дуже зайнята. Вигадувала важливі, але абсолютно непотрібні справи. Саме на ці вихідні. Саме тоді, коли цілком могла б поїхати до батьків. Або з подругами — на шопінг, у кіно, будь-куди.

Анна з батьками сприйняли її зайнятість по-дорослому: не пхались, не допитувались. Лише Юля ламала комедію — безперестанку, аж до самого ранку того дня, який Саша вперто називала не-побаченням. Коли нерви вже гули, як дроти у вітряну ніч, вона просто припинила відповідати на дзвінки. Юля, звісно, образилась і відписала в месенджері щось на кшталт «добре, мовчи, все одно потім розкажеш» — і відступила. Тимчасово.

А хвилювання… воно залишилось позаду — щойно Саша його побачила.

Назар стояв біля входу в парк, біля мармурової стіни, органічно вписуючись у простір довкола — впевнений, спокійний, немов усе навколо підлаштовувалося під його внутрішній ритм. Погляд — не спрямований на когось конкретного, але в ньому відчувалась така сила, що хотілося, аби він бодай на мить звернув увагу саме на неї.

Темне волосся було вкладене з відчуттям стилю — не надміру ретельно, але так, як у чоловіків, які не витрачають годин перед дзеркалом, та точно знають, як виглядати бездоганно. У рисах — мужність і спокій. Це не була краса з обкладинки, пафосна чи підкреслена. Це було щось справжнє, тепле, щире — те, що притягує.

Темно-синій костюм сидів на ньому ідеально — стриманий, без надмірностей, ніби пошитий під фігуру. Замість сорочки — біла футболка, яка додавала образу невимушеної легкості. Це поєднання класики й простої сучасності мало щось роз disarming — мовби він умів бути стильним, не докладаючи жодних зусиль.

А найяскравішою деталлю були білосніжні кросівки. Вони впадали в очі — як нагадування про свободу, молодість і впевненість. Його стиль був бездоганним, але без жодної краплі напускної вишуканості. Він не грав роль — він просто був собою.

Саша дивилась на нього й думала: такий чоловік точно не розчиниться в натовпі. Але річ навіть не в зовнішності. Його тиша притягувала більше, ніж будь-який шум. Вона такого ще не бачила.

Зоя, побачивши за його спиною кульки, підстрибнула — й за мить уже мчала до нього, весело скрикуючи. Саша йшла слідом, упізнаючи в собі щось забуте: легкість. Ту саму, яка приходить у перші весняні дні, коли ще холодно, але вже пахне теплом.

Вона посміхнулась — майже несвідомо. Вже не треба було себе контролювати. Вже не треба було переконувати себе, що це просто прогулянка.

Це все ще не було побаченням. Але вже й не було не-побаченням.

Спільне дозвілля, як вона й передбачала — чи, може, наврочила? — завершилось. Маленька надія розвіювалась останніми крихтами, як осіннє листя з дерев, коли таксі мчало дорогою додому. Вікна зливали в темряву вогні міста, а разом із ними — думки.

Та все ж… було добре.

Невимушено. По-справжньому. Він говорив — вона відповідала. Він грався із Зоєю, — вона дивилася, і в її очах осідало тепло. Не пристрасть, не драматизм, не щось велике. Просто тепло. Таке, що пахне тостами, свіжими простирадлами і тим, як чоловік сміється з дитячих жартів. Було настільки спокійно й легко, що аж нереально. Тому й пролетіло, як сон — яскраво, але надто швидко.