Розділ: 22 Зубна фея

Вона озиралася, терлась із кутка в куток, не в силі знайти собі місця.
Саша з Зоєю поїхала в село — допомогти батькам по господарству. Після короткого дзвінка залишилась лише суха смс:

«Постараюсь встигнути до закриття. Цілую!»

Неділя. Годинник уже натякав: до завершення виставки лишалось чотири години. Юля не витримала й ще раз написала подрузі. У відповідь прилетіло:

«Вже в дорозі!»

— Ну що ж... яка тепер різниця, — пробурмотіла Юля, ховаючи телефон у кишеню. — Малий гамнюк так і не з’явився. Значить, поставимо точку після красивого розпису.

Змирившись, вона пішла в обхід галереї — ще раз обійти свої роботи, вловити хвилю захоплення, розсмакувати останні погляди. Час летів невблаганно. Людей меншало. Світло поволі згасало — день хилявся до завершення.

І тут вона зупинилась.

У напівтемряві — попід стіною, де висіла одна з найемоційніших робіт — стояв силует.
Широкі плечі. Статна постать. Один.
Стояв і дивився.

Юля завмерла. Все проаналізувала миттєво: губу прикусила — окей, декольте перевірила — на місці. Погляд — цільовий, постава — зібрана. І з думкою:

«Пора вже й Юльці отримати суперприз» —
вирушила до нього.

Підійшла впевнено. Зупинилась.
Не стрималась — сплюнула.

І в ту мить силует обернувся.

На неї дивився Назар.

Вона не стрималась — розчарування прорвалося словами:

— Таки припхався!

Назар моргнув, трохи розгублено:

— Мені піти?

Юля миттєво перемкнулась у потрібний режим, заусміхалась і вже зовсім іншим тоном:

— Ні, ти що! — рвучко просунула руку йому під лікоть і, не даючи отямитись, потягла вперед. — Ти сам, до речі?

Не дочекавшись відповіді, сама ж і вирішила:

— Значить, складеш мені компанію!

Вона провела його залом, коментуючи кожне фото: тут — «емоція моменту», тут — «гра світла», там — «тінь в очах дитини»… Назар мовчки слухав, іноді киваючи.

Але саме в момент, коли вони зупинились біля ще одного емоційного знімка, Юлин телефон завібрував.

«Ти де? Ми біля входу!!!»

Інстинкти спрацювали миттєво. Вона скривилась, зробила винувате обличчя:

— Я зараз, буквально на хвилинку… Піди глянь поки на оте, — кивнула в бік абстрактної композиції з вішалки, лампи й тіні.

Назар ще не встиг нічого сказати, як вона вже зникла.

   *****

Біля входу — обійми, поцілунки, квіти.

— Ви такі молодці, що прийшли! — радісно цвірінькала Юля.

Саша вручила букет — лаконічний, але, зі смаком. Зоя нудьгувала з виразом: «Я змучилась, давай додому».
Юля, не гаючи часу, підкупила хресницю солодощами з фуршетного столу і тихо вкрала її від Саші, вказуючи тій у протилежному напрямку:

— Ми на десять хвилин. А ти — насолоджуйся мистецтвом. Повільно, вдумливо. Добре?

— Але ж я їх уже всі знаю напам’ять, — зауважила Саша з посмішкою.

Юля у своїй манері лише відмахнулась, схопила Зою на руки — і буквально втекла.

Відвідувачів залишилось зовсім небагато. Поодинокі пари в задумі переглядали найкращі роботи. Саша неквапом ішла галереєю, мружачись від світла й емоцій. Вона ловила себе на думці, що щиро рада за Юлю — по-справжньому. Виставка вдалася.

Погляд ковзав зі знімка на знімок, а руки мимоволі стискали сумку — ніби трималась за щось знайоме серед чужого.

Голова повернулась слідом за тілом — звичний рух, нічого особливого. Але тіло зупинилося. Очі — ще раніше.

Він стояв навпроти. Так само нерухомо. Назар.

Їхні погляди зустрілись. І в цю мить у Саші блискавкою промайнуло:

«Як? Звідки?»

А в ньому десь глибоко, між подихами, з'явилась своя думка:

«От же змія…» — подумки вилаяв Юлю, вже майже не сумніваючись, чия це робота.

Миттєвість. Напруга. Знайомий запах серйозності, яку так давно хотілося обійти стороною.

Але Саша пригадала: вона ж перегорнула ту сторінку. Поставила крапку. І почала нову.

Тож… наступний крок — за нею.

Вона ледь усміхнулась, кивнула — спокійно, коротко. Привіталась, наче зустріла випадкового знайомого в книгарні.

І рушила вперед. Пройшла повз нього.

І лише краєм ока встигла помітити — він теж кивнув. Легко. Ледь помітно. Мов у відповідь, з повагою.

Як раптом за спиною пролунав голос:

— Мамо! — гукнула Зоя, летячи крейсерською швидкістю галереєю, мов маленький торнадо з прапором перемоги в руках — великим кремовим тістечком.

Саша обернулась саме в ту мить, коли донька майже зрівнялась із Назаром. Але Зоя, впізнавши знайоме обличчя, спіткнулась у власній швидкості — і плюх! — мов камінь у ставок, гепнулась на підлогу. Тістечко, звісно, постраждало першим.

Усі завмерли. Момент завис у повітрі.

Лише Назар, уже тягнучись вперед, аби її підхопити, встиг стати свідком катастрофи.

— Зоєчко! — зірвалося у Саші, та вона ще не встигла рушити, як…

Донька підняла голову. Крем на щоках, на лобі, у волоссі — улюблена сукня тепер більше нагадувала десерт, ніж одяг. Але очі — великі, круглі — блищали не від сліз.

Назар уже присів навпочіпки, подаючи руку. Її долонька ледь торкнулася його пальців.

І в ту мить — посмішка. Широка, до вух. Трохи кремова, але щира.

Саша завмерла на півкроці. А всі, хто ще щось розглядав у галереї, обернулись і, побачивши цю сцену — дорослого чоловіка й дівча в десерті — розсміялися.

Назар теж розсміявся. Добре, щиро, з такою теплою безпорадністю.

А Зоя, певна, що він сміється з неї, образилась. І, як справжня жінка, не чекаючи пояснень, дала йому легенького стусана.

Щоправда, вийшло не зовсім легко.

Він злегка хитнувся — і вже за мить опинився на підлозі поруч із нею. А вона гордо стояла на колінах, вся в кремі, тріумфально піднявши руки.

— Все, зубів нема, — прокоментувала Юля, яка саме вчасно з’явилась збоку, ковтаючи сміх. — Це ж були її останні молочні!? — два верхні передні залишилися десь там, у кексовому місиві.