Розділ: 21 Неозирайся

Весна увірвалася, мов скажена, після лагідної, хоч і справжньо сніжної зими. Дуріла як хотіла: обдавала теплом, засипала снігом, заливала дощами — і все це під акомпанемент морозних ранків.

— Весна дурна, бо не має хлопака, — зітхала Юля, вдивляючись у мокрий сніг за вікном.

А надворі, між іншим, — середина квітня.

Саша, щільніше загортаючись у шарф, ішла супроти пронизливого вітру в супермаркет. Обідню перерву проігнорувала — мама знову дістала зі своїм борщем, який кожного разу супроводжувався фірмовим коментарем:

— Тим борщем хіба що голову помити можна!

Саша — зло, але з якоюсь дивною рішучістю й навіть легким ентузіазмом — відкрила кулінарну книгу «100 українських страв».
Виклик прийнято.
Битва за борщ — оголошена.

А що потрібно для перемоги? Правильно — інгредієнти. І в солідному обсязі.

Бо мама приїжджає на вихідні. І до того часу її борщ має не просто смакувати — викликати харчове просвітлення. Без сметани.

Саша, налаштована як воїн перед боєм, увійшла в супермаркет, схопила кошик, відкрила на телефоні нотатки — і впевнено рушила по списку.

Ця пекельна кухня — має бути за нею, вирішила вона.

— Буряк, цибулька — є! Картопля, морква — є! Капуста — є!

Саша підспівувала й навіть пританцьовувала, збираючи потрібне з полиць, мов учасниця кулінарного квесту.

— Що там далі?.. — глянула в телефон. — Томатна паста.

І як на замовлення — ось вона, прямо перед носом.

— Є! — вигукнула Саша, тішачись власною спритністю, й уважно звірилась зі списком.

— Свинина або яловичина на кістці…

Сховала телефон, рушила до м’ясного відділу, але дорогою її зупинив яскравий банер:

«Свіжа акція на улюблені дитячі сосиски!»

Зоя б точно схвалила.

Саша пригальмувала. Підошва заскрипіла по плитці. Вона різко звернула до холодильника.

Асортимент був настільки заманливий, що вона нахилилась до полиці швидко, автоматично, без роздумів. Сирні сосиски — ті самі, перевірені. Зоя їх обожнює. Зараз не день для експериментів.

Рука вже майже торкнулась упаковки — і раптом відчула іншу. Справжню. Чоловічу.

Відсмикнула пальці, мов обпеклася. Погляд зірвався вгору. Тіло сіпнулося — і завмерло.

Серце впало в п’яти, а тоді знову в груди — глухо, важко, ніби обухом.

Назар.

Він теж застиг. У руках — ті самі сосиски.

Саша не могла вимовити жодного слова. Навіть дихати забула.

Тільки не зараз. Не тут. Не так.

— Саша?.. — тихо озвався він. Голос, ніби боявся зруйнувати крихку реальність.

Вона ледь кивнула. Слова не йшли. Нарешті, майже шепотом:

— Привіт.

— Привіт, — повторив Назар, відкашлявся. — Я… вибач. Не хотів налякати.

— Все нормально, — відповіла Саша автоматично.

Зовсім не нормально. Навпаки. Всередині все вибухнуло.

Він простягнув їй сосиски.

— Це… мабуть, для Зої.

Саша взяла упаковку, ледь торкнувшись його пальців. Відчуття тепла залишилось на шкірі, мов від розпеченого чайника.

— Ага… дякую.

Усмішка вийшла натягнута — лише кутками губ. Така, що не пускає далі, ніж дозволено.

Пауза зависла між ними, як легка, втомлена хмара.

— Я... — озвались обидва водночас.

Перезирнулись. Саша хмикнула. Не сміх — радше подив, що взагалі змогли щось сказати.

— Ти перша, — запропонував Назар, уже трохи м’якше.

Саша кивнула. В її очах — тривожне тепло.

— Я просто… — зібралася з духом. — Я тоді не сказала… дякую.

Він не відповів одразу. Погляд уперся в підлогу. Потім — короткий, майже непомітний кивок.

Він хотів сказати "я нічого не зробив", але знову відчув, як щось підступає до горла. Ніби минуле вміє говорити тільки шепотом.

Саша вдихнула глибше.

— І пробач. За той день. За те, що зірвалась на тебе. Ти зробив усе правильно. Ти врятував...

Назар проковтнув клубок у горлі.

Хотів сказати, що тоді не вірив у себе. Що боявся, що руки тремтіли, а мозок кричав. Але замість цього знизав плечима — наче вибачив її раніше, ніж вона встигла попросити.

— Все нормально.

— Я… — Саша затнулась. — Я довго думала. Про все. Але пізно зрозуміла — злякалась.

Назар кивнув.

— Я теж… І…

Її погляд став м’якшим.

— Ти вже… назад?

— Ненадовго. Батьки. Справи.

— А.

Короткий кивок. Знову тиша.

— А ви?.. — його голос затремтів. — Зоя?..

— Все добре. Вона… готується до школи. Перший клас. Їй уже сім.

Назар округлив очі, усміхнувся — винувато, ніжно.

— Вона... пам’ятає?

— Не те щоб ні. Але й не забула.

Вона не знала, що ще сказати. Назар кивнув, відвів погляд.

У обох — напружені плечі. Між ними — волога, непевна відстань. Як вогке простирадло.

— А ти як? — обережно спитала Саша.

— Та… нормально. Робота. Інша країна, інші люди. Все інше.

Але нічого, що б відволікло по-справжньому, — подумки додав він.

Саша усміхнулась краєм губ.

— А ми тут. Все по-старому. Садок, тепер школа.

Знову мовчання. Люди проходили повз. Хтось брав щось із полиць, хтось кидав погляд. Але навколо них, здавалось, утворилась окрема камера — тиха, зі сповільненим диханням.

— Ну… добре, що зустрілись, — сказав він.

— Так. Неочікувано.

— Дуже.

— Бувай, Назар.

— Бувай...

Вона рушила повз, він залишився стояти. Обоє — не озирнулись.

Але кожен — почув, як щось всередині подряпалося. Наче слово, яке не встигли вимовити, залишилось на стінках горла. І тепер там пульсує.

Серце калатало в скронях — ніби хтось гатив ложкою в порожній металевий казан. Саша вже й не згадувала про кулінарну ідилію, про м’ясо, яке так і не взяла. Просто рушила до каси. Навмання. По інерції.

Касир щось сказав — вона не почула. Лише дістала картку, приклала до термінала. Все.

Оговталась уже на стоянці перед супермаркетом. Вітер обдував розпечені щоки.
Терміново потрібна була терапія. Будь-яка.