Розділ: 20 Поза зоною / Назар...

Усі потроху розходилися. Добряче посмакувавши чужим горем, мов солодкою ватою, — проковтнули й забули. Поліцейські, опитавши, взяли контактні дані, кивнули наостанок і, уточнивши, чи не потрібна допомога, сховалися в авто. Ще мить — і щезли за рогом.

Назар залишився сам. Один на один із туманом у голові, що вперше в житті був настільки щільним і нав’язливим, що навіть промоклий до нитки одяг, босі ноги на сірій землі й бруд, який уже встиг створити на шкарпетках імпровізовану підошву, зникли зі сприйняття. Він просто стояв. І не міг зрушити.

Порожні очі вдивлялись у ніщо — намагаючись осягнути бодай щось із того, що сталося. Але з кожною думкою часові рамки зміщувалися далі, відштовхували ще дужче, накочуючи хвилями — такими ж нещадними, як дощ, що рвався добити остаточно.

Руки ще відчували вагу малого тільця. Кожен м’яз судомно сіпався, коли в голові знову й знову луною озивався її образ. Її голос. Її очі.

Він механічно дістав із кишені телефон. Останній набраний — Кум.

Гудок.

— Ну що, як пройшло? Не зарано все закінчилося? — хрипкий динамік спитав звично, майже жартома.

Мовчання.

— Кум?.. Ало?

— Можеш мене забрати? — голос був важкий, глухий, здавалося, навіть телефон передав ту тьму, що клубилася в Назаровому нутрі.

— Скинь локацію, — без зайвих питань відповів той. — Зараз буду.

Чекати було нестерпно. Здавалося, кожна секунда тягнеться, як вічність. А довкола — погляди. Погляди, шепіт, пересуди. Як ножі, що вгризаються під шкіру:

— Наркоман, мабуть…

— Це ж треба було так напитися…

— Не дивися на нього так, він, певно, хворий…

Голоси. Незнайомі. Чужі. Безликі. Але кожне слово — мов вирок. Ніхто не питав, що трапилось. Ніхто не бачив, що несе він у собі.

І лише дощ усе лив і лив — мов намагався змити з нього те, що вже ніколи не змити.

Дорогою додому Назар мовчав.

Толік кидав на нього стривожені погляди, не знаючи, з чого почати — чи варто взагалі щось казати. Хотілося допомогти. Хоча б зрозуміти, що сталося, і вже від того відштовхуватись. Але мовчання Назара було наче броня — мертва тиша, за якою ховався шторм. Одного погляду вистачало, щоб зрозуміти: говорити він не буде. Принаймні — не зараз.

Назар сидів, втупившись у вікно, де дощ залишав сиві сліди — мов згадки, які не витерти. Він майже не кліпав. Очі сухі, а всередині — затоплено. Гнітюче, глухо, як під водою. Кожна думка била током:

«Якби я не купив ті цукерки...
Якби не наважився зайти в гості...
Якби стежив за дитиною як належить дорослому…»

Це ж не хвилина, банально вирвана й збута. Це — ціле життя. Її життя.

Він здригнувся. Різко, неконтрольовано — так, що Толік краєм ока помітив і сам сіпнувся.

— Ти чого?.. — не витримав він, плюнув собі під ніс. — Господи, Назаре…

Але Назар мовчав. Йому здавалося, що будь-яке слово стане фатальним. Що варто заговорити — і все, що стримує цю внутрішню лаву, трісне. Він не зможе дихати, якщо вимовить бодай звук.

Він просто сидів. Слухав, як б’ється серце — гучно, не в ритм, із переляком. Долоні стиснуті в кулаки. Сухі губи. У голові — каламутна, рвана плутанина:

«А якби я не з’явився в її житті?..
Якби не зацікавився Сашею?..
Якби не намагався стати кимось, ким не був готовий бути?..
Навіщо все це було?..»

Все в ньому кричало. Але назовні — тиша. Йому здавалося, що зараз усі — Толік, перехожі, навіть водій зустрічного авто — бачать на ньому цей напис. Великими літерами: ВИННИЙ.

Це ж я. Я мав… Я повинен був…

Стискав зуби — так, що щелепи ломило, — але це не зупиняло думок. У голові знову й знову повторювались останні секунди: її погляд, маленькі долоні, легеньке тіло… те відчуття, коли в його руках щось згасає. І він нічого не може зробити. Ні-чо-го.

Недільний вечір був напрочуд спокійним для міста. Маршрут виявився сприятливим — дістались швидко. Коли машина зупинилася, Назар відкрив двері мов автомат. Вийшов — наче вийшов із себе. На ходу кинув:

— Я наберу…

І зник за хвірткою, не чекаючи відповіді.

Толік сидів іще кілька секунд, не рушаючи. У голові калатало одне: Що ж там сталося?..

Потім зітхнув. Важко. З утомою. І пробурмотів:

— Ну й вечір…

Завів мотор і поїхав.

А Назар, залишившись сам, нарешті ковтнув повітря на повні груди. Але воно не мало смаку.

Переступивши поріг батьківського дому, Назар ще тримався. Мовчки, з напругою в кожному м’язі — ніби тіло на інстинкті намагалося не дати йому розсипатися на частини. Але варто було дверям зачахнути за спиною, як усе, що він досі стискав у собі — біль, шок, відчай — вдарило по ньому всією вагою. Не словами, не слізьми, а тілом.

Він ніби провалився всередину себе.

Мов робот, пішов у ванну. Не роздягаючись, заліз під душ і увімкнув гарячу воду. Вона обпекла — але він не ворухнувся. Стояв, як є, притиснутий до холодної плитки, а гаряча вода лилася зверху, мов кара. Не обпікала — катувала. Кожна крапля — як зауваження. Як вирок.

Години тяглися. Здавалось, він приріс до цього місця. Це був його новий стан — нерухомий, безмовний, приречений. Тіло трималось дивом. Душа — ніби вийшла й спостерігала збоку.

І лише зі світанком, коли вода втратила температуру, а всередині все вигоріло, Назар нарешті зняв із себе мокрий одяг і провалився в ліжко.

Сон не був порятунком. Він був забуттям.
Глухим, важким, без жодного образу. Просто тиша. Порожнеча.
Сутки.

Коли він відкрив очі, в кімнаті було сиро. Стеля давила.
Мозок працював не як джерело почуттів — як механізм.
Холодно. Зібрано.

Перше, що зробив — увімкнув зарядку для телефону.
Друге — почав збиратись. Мовчки, точно, без зайвих рухів. Єдине, що займало його повністю — Зоя. Її стан. Її життя. Її сміх.

Коли екран увімкнувся, Назар побачив десятки пропущених. Переважно — від Толіка. Кілька — від невідомих номерів. І декілька… від Саші.