Розділ: 19 Поза зоною / Саша...

До квартири їх провела поліцейська. Спокійно, майже тепло. Повідомила, що виклик швидкої вже перенаправили на цю адресу, і медики мали прибути з хвилини на хвилину.

Швидка справді приїхала швидко — дощ ще не встиг стекти з куртки Саші, як пролунав дзвінок у двері, спалахнули світловідбивні жилети, пролунало стандартне:
— Де дитина?

Оглянули та констатували: стан задовільний. Кілька разів повторили, що Назар зреагував правильно, вчасно. Що завдяки йому… ну, вона тепер спить, а не…

Саша кивала. Дякувала. А всередині — тихо кипіло. Гнів не проходив. Лише змінив форму. Став важкою тишею в грудях.

Щойно за медиками зачинилися двері — в них буквально влетіли Аня з Юлею. Без вітань, із запаленими очима, хором:
— Що сталось?

Коротке переказування. Без драми, майже механічно.

Почувши, як усе було, Юля лише зітхнула, трохи здивовано перепитала:
— То він її виніс просто з квартири?

Саша кивнула.

— Ну… добре зробив, — сухо додала Аня після паузи. — Реально врятував.

Саша мовчала. Мовчки погоджувалась із усіма, наче хтось вимкнув у ній опір.

Потім був дзвінок від мами. Та, обізвавши Сашу безголовою ("Та як ти могла, ну от як?!"), додала, що завтра буде. Без варіантів.

Саша знову лише кивнула.

І так — з усіма:
Так. Добре. Гаразд.

Зоя вже спала, згорнувшись калачиком на маминому ліжку. Злегка всхлипувала уві сні, ніби досі щось згадуючи.

Квартира опустіла.

Ніч давно взяла все у свої руки.
Наказала — і створила тишу.
Таку, в якій ніби хтось прошепотів:
А тепер — подумай.

Зоя мирно сопіла, пригорнувши до себе свою улюблену іграшку — чи то вона її, чи то навпаки. Саша обережно провела долонею по її волоссю, затрималась на мить, вдихнула глибше й підвелася. Тихо пішла на кухню, де ще в повітрі тримався аромат чаю з бергамотом.

У голові досі панував безлад, але вже не той скажений ураган — радше комора після генерального прибирання: речі розкладені, але ще по купках.

— Цик, — вирвалось у неї, коли думка дійшла до того, як вона зірвалась на Назарі.

Зараз, коли серце трохи відпустило, а розум знову повернув собі право голосу, їй стало соромно. Він… так, він зробив усе, що міг. Та ні — не "міг", а зробив. І не зволікав. І врятував.

А все інше… Те, як вона його бачила, те, що надумала — його мовчазну шляхетність, глибину, якісь недомовлені пориви — то було не про нього. То все було про неї. Вона сама склала з його поглядів, інтонацій і жестів свій власний сценарій. Ідеалізувала. Домалювала.

А коли реальність виявилась просто реальністю — не романом, не віршем, не спокутою за чужі помилки — злякалась. Бо надто сильно хотіла, щоб хоч хтось виявився таким, яким вона собі його уявила.

І замість вдячності вилила на нього розчарування в собі.

Ще раз "цик" — цього разу роздратованіше, на саму себе.

Саша підвелась, пройшла до передпокою. Світло клацнуло автоматично, заливши коридор і мокру підлогу теплим жовтим. Його дощовик висів на гачку, як солдат, що так і не дочекався наказу повертатись додому. Його взуття — досі мокре, під ним утворилась невелика калюжа.

— Зараз, — чітко пролунав у голові голос.

Саша різко, вийшла, підійшла до його дверей.

Зачинено.

Натиснула дзвінок. Ще раз. І ще.

Тиша.

Почала стукати. Не сильно, але з кожним ударом усе наполегливіше. Відповіді не було.

Тільки десь згори прокашлявся хтось із сусідів — злобно, з натяком.

Вона ще кілька секунд стояла, сподіваючись… Потім опустила руки, зробила крок назад і повільно повернулась до себе. Двері зачинились за нею — глухо й остаточно.

Вона ще кілька разів виходила в коридор, озиралась, прислухалась, на щось сподіваючись — хоча б на скрип дверей чи тупіт кроків. Але залишалась тільки тиша. Така, що нічого не пояснювала — лише вкотре підтверджувала відсутність.

Ранок вдерся зненацька — гучно, нахабно, разом із мамою, яка влетіла в квартиру наче комісія з емоційної санітарії, і татом, який із показним спокоєм підвіз її особисто.

— Бо мадам чекати не положено, — знизав плечима він, ігноруючи Сашині спроби бодай якось втиснути у все це хоч якийсь лад: мовляв, усе гаразд, без паніки.

Поки дідусь із бабусею розподіляли між собою ще напівсонну Зою, Саша, майже машинально, ще раз перевірила двері сусідньої квартири. Без результату. Двері зустріли її тією ж мовчанкою, глухою, як і вчора.

Батьки, не гаючи часу, взяли ситуацію у свої руки: мама вже висіла на телефоні, безуспішно намагаючись дозвонитись до сімейної лікарки о пів на восьму ранку, тато тим часом методично розпихав купюри по 50 гривень у різні кишені — «на всяк випадок».

— Тату, зараз уже ніхто нічого в кишеню не сує, — безсило спробувала заперечити Саша.

— Нічого ти не розумієш, — відмахнувся він.

Саша мовчки спостерігала цю метушню. Всередині все ще вирувало — але вже не гнів. Сором. Справжній, гарячий, як чай без цукру після довгого голоду.

Мама влаштувала «розбір польотів» на повну гучність, і тато — в рідкісному для себе консенсусі — її підтримав. І якось так вийшло, що Саша мусила набрати його номер. Вона не хотіла. Не любила вибачатись. Тим більше — «прояснювати» стосунки телефоном. Але совість тиснула, як незручне взуття, яке не зняти, бо ще треба йти.

Вона набрала.

Металевий, байдужий голос у трубці констатував:

— Абонент поза зоною досяжності.

І щось у ній обірвалось. Власне — не обірвалось, а десь полегшало. Але водночас стало ще важче.

З цими думками вона нашвидкуруч зібралась і побігла на роботу, залишаючи доньку з дідусем і бабусею, під мамине напутнє:

— І щоб привела його сюди! Назара того…

Дорогою до роботи вона мимоволі озиралась, вдивлялась у перехожих, шукаючи його силует. Марно. Здавалося, місто його проковтнуло. Без сліду.

Після лікарняного й вихідних, які емоційно дали фору навіть операції з видалення апендикса, повертатися в офіс було як у спортзал після десятирічної перерви. Усе валилось із рук, клавіатура здавалася ворожою, а документи — писаними нею ж, але у минулому житті. Обід виглядав як мрія, вартісна всієї недільної прополки батьківського городу. Усе боліло — навіть те, чого анатомічно не існує.