Розділ: 18 Коли тріскаються мрії

Останок тижня минув на диво спокійно. Юля повернулася до себе. Мама кілька разів телефонувала, намагаючись витягти бодай крихту правди про той злощасний інцидент, але всі — мов за сценарієм — трималися заздалегідь узгодженої версії. Саша сама попросила не здіймати галасу і вже точно не посвячувати батьків у подробиці знайомства з тим «спайкером». Офіційно все зійшло на важке, але цілком життєве харчове отруєння, яке й відправило її до лікарні на кілька днів.

Акаунт у Tinder було видалено — остаточно й без жалю. Саша вирішила: тепер усе — в її руках. Не надто впевнено, але з дивним внутрішнім завзяттям вона зробила перший крок.

І ось — неділя. За вікном сипле дощ. Котик згорнувся клубочком на дивані й уважно дивиться нові серії улюбленого мультфільму. А вона — знову перед плитою. Вдивляється в киплячі каструлі й нервово погризає ніготь на великому пальці. Думки давно втекли з кухні й осіли в тій самій уявній «секретній кімнаті», де щоразу вигадувала хоч трохи логічний привід навідатись у сусідню квартиру.

— Бо замовляла роли на двох, а Юля раптом скасувала — вже було.
— Бо напекла кексів, і комусь же їх треба віддати — теж було.
— Бо все ще хвилююсь за його руку — класику вже грали...

І хоч кожного разу Назар не просто не заперечував, а, здавалося, щиро радів її приходам, Саша вперто ігнорувала власну чуйку. Завтра життя знову увійде у звичне русло: їй — на роботу, Зої — у садок, Назар теж казав що повернится до своїх справ. Тому сьогодні… сьогодні ще можна. Промацати ґрунт. Не в лоба, звісно. А м’яко. Натяком. А раптом?

Ніготь клацнув під тиском зубів. Вона моргнула — ніби прокинулася.

Так, Юля справді підштовхнула. Але те, що вона відчуває зараз… Це вже не чуже навіяне. Це її — Сашине. І бажання. І тривога. І оте дурне, крихке очікування.

Залишалося тільки одне: дізнатися, чи хоч трохи ці бажання взаємні. Бо ж він — молодший. А вона — тітонька з дитям і багажем. Може, це просто синдром Аделаїди? Той, коли закохуєшся у власного рятівника. А щоб дізнатись напевно — треба зробити крок назад. Відгородитися. Не лізти.

Вона глибоко зітхнула. Так глибоко, що навіть борщ на мить перестав кипіти. Але, як казала тітка Марина, повернеться вона — до кінця наступного тижня. І Назар… Назар, мабуть, теж.

Дзвінок у двері рішуче перервав її думки. Як кома — пауза, що змінює весь ритм речення.

Саша з піднятим настроєм попрямувала до дверей. Усередині щось приємно кольнуло — вона згадала, що Анна обіцяла сьогодні забігти побалакати. Напевно, це вона. Двері розчинилися майже з театральним розмахом, як і її усмішка… І одразу застигли.

На порозі стояв не той, кого вона чекала.

Назар.

У салатовому дощовику, з легким пакетом у руці й трохи винуватою усмішкою. Від нього до квартири одразу прокрався аромат чизкейка — солодкий, вершковий, із ледь вловимою цитрусовою нотою. Нагадування про щось дуже домашнє, просте й важливе.

— Тепер моя черга, — озвався він, ніяковіючи. — Подумав… після стількох твоїх смаколиків буде чесно хоч раз пригостити тебе.
Він простягнув пакет.
— Там ще цукерки для Зої, — додав тихіше.

У цей момент за Сашиною спиною щось гримнуло так, ніби грім прокотився просто по даху. Світло блиснуло, вікна задрижали. І з глибини квартири почувся тоненький, розгублений крик:

— Ма-а-а-ма!

Саша миттєво розвернулася:

— Заходь! — кинула через плече і зникла в кімнаті.

Зоя сиділа на дивані, міцно стискаючи улюблену подушку, витріщившись на вікно. Сльози вже стікали щоками, коли мама влетіла до кімнати.

— Та це просто хмарки граються! — весело сказала Саша, підхоплюючи доньку на руки. — Вони там, мабуть, у хованки — от і грюкнули дверима. Ну, ти ж теж любиш хованки, правда?

Зоя тихенько хмикнула, але вже не плакала. Саша легенько чмокнула її в носа й озирнулася — Назарa не було видно.

З дитиною на руках вона повернулась до передпокою. Назар усе ще стояв на порозі. Промоклий, трохи зіщулившись, з дощем на віях і вологим волоссям, що липло до чола. Яскравий дощовик уже не здавався таким веселим. У руках він досі тримав пакет — обережно, ніби боявся зім’яти. Погляд у нього був нерішучий.

— Чому не зайшов? — спитала Саша, закидаючи пасмо за вухо.

— Та я... ти побігла... Не хотів заважати, — бурмотів він, знизуючи плечима.

І в ту мить Зоя, почувши знайомий голос, миттєво забула про грім і сльози. Вона глянула на Назарa, розцвіла в усмішці й вигнулась у мами на руках, тягнучись до нього:

— Ти гратися! — вигукнула. — Ти зо мною гратися!

Саша розсміялася, кинула погляд на хлопця, який остаточно розгубився.

— Бачиш? — мовила з усмішкою, кивнувши на доньку. — Заходь уже. Вона тебе не відпустить. Або тут — або в тебе. Вибирай.

Назар нарешті ступив крок уперед. Посмішка мимоволі з’явилася на його обличчі — щира, трохи винувата, трохи зворушена. Двері зачинилися за ним.

А дощ за вікном усе ще не вщухав.

Провівши гостя на кухню й кинувши погляд на те, як він промок, Саша лише хмикнула:

— Зоя, пильнуй гостя. А я — по рушник.

І зникла у ванній.

З кухні вже долинав дитячий сміх. Назар щось розповідав, а Зоя відповідала з тією самою щирістю, з якою в її віці сприймається світ. Здавалося, вона поставила собі за мету поділитися з ним абсолютно всіма подіями останніх днів — включно з тим, що кіт сьогодні не доїв курку.

Саша, ставши перед дзеркалом, машинально схопила рушник, але не рушила назад. Зупинилась. Зиркнула на себе. Волосся розтріпане. Футболка — звичайна, домашня, без претензій. Обличчя — без макіяжу.
“Чому я не нафарбувалась бодай трохи?” — прошепотіло всередині. Пальці самі почали пригладжувати пасма, як у школі перед першим побаченням.

— Саааш! Там на плиті збігало, я вимкнув! — озвався Назар.

Саша, мов ужалена, кинулася з ванної, подумки проклинаючи того борща.
“От чого йому саме зараз вигадалося капризувати?” — бурчала вона, грюкаючи шафками й намагаючись хоч якось створити ілюзію ладу в домі.