Розділ: 17 А най його, Юльо

Було вже досить пізно. Надто пізно, щоби все ще сидіти в напівтемній кухні, втупившись у чорний екран. Саша нарешті виринула з роздумів — ніби прокинулась, коли згадала про Юлю, яка мала забрати Зою з садочка. Погляд ковзнув до телефону — 19:32.

І одразу ж — сповіщення про низький заряд. Екран блимає, миготить… і гасне. Перегляд того самого короткого відео висмоктав із нього останні крихти енергії.

Саша зітхнула.

Дзвінкий дитячий сміх і знайомий голос раптово розірвали монотонне гуркотіння холодильника.

— Ма-а-ма, ми вдома! — вигукнула Зоя.

З наскоку роззувшись, вона щодуху побігла на кухню.

— Ми з Юлею сьогодні в парку катались! На гойдалках! Там така гірка! — жестами вона спробувала показати її висоту. — Було страшно!

— А ще!.. Ще…

Саша всміхнулась і обійняла доньку.

— Голодна? — запитала, пригортаючи її ближче.

— Ні, ми піцу їли з колою… — відповіла Зоя задоволено, і, стиснувши маму ще міцніше, додала винуватим, майже змовницьким тоном:

— Ти ж не будеш сваритись? Я всього трішки коли випила…

У цей момент на порозі кухні з’явилась Юля. В її обличчі читалась класика: «Ну от, здала мене». Вона почала виправдовуватись ще до того, як Саша встигла щось сказати:

— Я знаю, знаю. Їй не можна, особливо на ніч… Але ми ж тільки трішки…

Саша підвелася зі стільця й лагідно провела пальцями по щічці доньки.

— Йди вмийся і переодягнись. А потім — обіймаки. Офіційно.

Зоя зраділа, що минулося без бурі, і весело підстрибуючи помчала до ванної. А Юля, полегшено видихнувши, поставила на стіл пакет із ролами.

— Ага, дуже смішно, — кинула Саша. — І нічого не хочеш сказати, га? Чи в тебе, як у хрещениці, вибачення в комплекті з колою?

Юля миттєво вмикнула режим «нічого не розумію», з реалістичним подивом на обличчі, ще й театрально зітхнула:

— Та я ж… Та що ти до тієї коли причепилася…

Саша лише скосила на неї очі — і всміхнулась. Але усмішка була короткою, холодною.

— Можеш уже перестати кривлятись. Як і лізти не в свої справи, — кинула вона різко.

Юля застигла з пляшкою вина в руках. Кліпнула. В душі вже готувалась до бурі, але все ще надіялась, що пронесе. Спробувала вдавано здивовано:

— Та про що ти?..

— Про що?.. — Саша зробила крок ближче. — Про твоє шпигунство. І про те відео. Те саме, що ти скинула в наш спільний чат.

Вона вже майже зірвалась на тираду, але її перервав голос доньки з ванної:

— Іду-у-у. Сонечко!

Коли Саша знову подивилась на Юлю, гнів у її погляді змінився на щось інше — втома, розчарування.

— Просто перестань лізти в чуже життя.

Юля залишилась стояти, мов вкопана. В руках — пляшка вина. Символ вечора, що мав бути затишним: із бокалом, ролами, проникливими балачками. Де в певний момент вона б, звісно, зовсім невимушено запитала: «Ну, що між вами?»

Тепер же той план валився на очах. І, хоч вона добре знала Сашу — її непоступливість, її обпечене серце, її реакції на будь-яке втручання, — навіть вона не очікувала, що так накосячить.

Юля потягнулась до сумочки — дістати телефон, подзвонити Анні. Але застигла. Та ж скаже: сама винна. Скаже різко, без підсолоджування. Як завжди.

Юля рвучко кинула телефон назад, ніби він обпік. Зціпила щелепи.

— Ах так, — прошипіла. І, не озираючись, швидко попрямувала до дверей. Кроки — короткі, злі.

Грюкнула дверима.

Саша здригнулася, але не зрушила з місця. Лише підняла очі — на порожню кухню, що ніби зітхнула. Повернулась до звичного ритму: дзижчання холодильника, далекі дитячі голоси з ванної, ледь чутний звук капання води з крана.

І знайоме відчуття, яке поверталося кожного разу після подібних розмов: ти наче й права… але чомусь гірко. Наче щось зламалося — не в ній, не в Юлі, а десь посередині. Там, де мала б бути довіра.

  *****

Прикусила губу на знак протесту, стиснула кулаки й замичала в порожнечу. Юля зі своїм своєрідним уявленням про дружбу, допомогу й підтримку не раз вляпувалась у халепи, але завжди вперто йшла до своєї мети — як би не боліло. І цього разу вона теж не збиралася нічого змінювати.

Переконавшись, що за дверима нікого, Юля зробила кілька кроків і натиснула на дзвінок чужої квартири.

Дзвінок верещав настирливо й монотонно, поки нарешті не відчинили. Назар здивовано витріщився на Юлю.

— Щось сталось?

— Не зайнятий? — парирувала вона, не відповівши прямо.

— Та ні… не дуже, — не впевнено відповів він.

— От і добре. Пішли.

Кивнувши головою в бік виходу, вона розвернулася й спокійно рушила до дверей під’їзду. Назар застиг на місці, проводжаючи її поглядом.

— Ну чого закляк? Ходімо, розмова є, — кинула вона через плече, навіть не озираючись.

Зрозумівши, що опиратися марно, Назар швидко накинув куртку й за кілька хвилин вийшов у двір. Глянув на Юлю — в очах читалося щире нерозуміння.

— Пішли, — мовила вона. — Поговоримо. Тільки не тут.

Вона впевнено рушила вперед, наче знала, куди саме йти. Назар мовчки знизав плечима й пішов слідом.

Їхнє знайомство, якщо те взагалі можна було так назвати, складалося з одного дзвінка, випадкового замаху пляшкою в лоб і короткого «дякую» того ж вечора. А тепер вона — сама прийшла до нього, та ще й із розмовою. Це вже було цікаво.

Хоча подумки він передбачав два варіанти розвитку подій. Перший — вона скаже, щоб він зник із життя Саші. Другий — навпаки. Але чомусь саме перший здавався більш імовірним.

Юля зупинилася біля невеликого магазинчику й різко обернулася:

— Гроші є? Я сумочку вдома забула.

Назар машинально перевірив кишені, витяг двісті гривень і простягнув їй.

— Чудово, — з усмішкою вихопила купюру й зникла за дверима магазину. Так само стрімко з’явилася знову — в руках тримала чотири пляшки пива.

— Пішли. Знайдемо, де присісти, — мовила і знову рушила вперед, не чекаючи його згоди.